Черемшинова сукня

В черемшиновій сукні,
У вичурних білих мережках
Село, наче краля -панянка,
З роси діаманти-сережки.

Соло

Дозріває земля бурштинами.
Гарбузове сонце сіло
у мене в городі.

*
Пірнути в душу, як в Йордан
не можна.
Бо лід.

*
Кульгавий молочник розлив молоко-
десь у гаю
білі берези

*
Не зводь мене з розуму-
це мій єдиний місточок
між потойбіччям та середою

*
Ти прийдеш по мене, як Босх,
А міг бути Богом.

Пісня моєї бабусі

ой лили воду на пустий млин
ой лили воду бо шуміли жорна
ой лили воду бо пусті ті жорна
змолото у порох одне село
змолото у порох друге село
ой лили воду гіркі дощі
ой лили воду сухі дощі
ой лили воду та не родило
змолото в пустих жорнах моє село

Маковію

Навій мені що небудь, Маковій.
Накидай в душу
як в кути полову.
Десь величаве сонце сяде в гній
Розлитий гній від кинутого слова.

Соняхи

Не кажи мені «горить сонце».
Не кажи оце «палає небо».
Не кажи «палахтять жовтогарячі соняхі»,
Чи «земля горить у нього під ногами».
Не треба!

ПереВселеньське

Не вплітай свою журбу у вербу.
Не йди в луки, туманом покриє.
Будеш покритка йти по землі.
Без надії в душі при надії.

Монолог однієї людини, що відчуває себе шафою

Люди приходять до мене, щоб примірити мою долю.
Мою долю витягають із мене, як кофтину зі шафи.
Долю з якою я народилась та з якою маю померти.
В свій відміряний термін.
За розкладом всесвіту та часу.
Але поки я жива до мене приходять люди
щоб приміряти на себе мою долю.

Молитва в дорогу

Серпень прямує на схід.
Зорі достиглі.
Яблука падають, наче по нотам симфоній.
Ми на пероні.
І наша дорога на захід.
Жодних валіз.
Сліз.
Емоцій.
Агоній.
Жодної зморшки.
Від пам,яті треба тікати.

Вечір

Сонце сідає.
Гойдають акації небо.

Поле бою. Станиця.

Земля піднялась щоб побачити,
тих, кого прийме.
Кормчий збирає тіла,
бо душ не здереш з цього поля.

Присвята кінороману Марії Старожицької "Котел"

Не проходь сьогодні крізь мене,-
Лячно!
Пейзажна алея втрачає героїв.
Янголятко з подушок пірнає у повінь.
Нас троє.

Осіннє

На краю відчаю лише блакитне небо.
Пісня жайворона.
Сива тополя.
Остання борона у полі
яка бринить обірваною струною.

Присвята місту

Я не пишу, якому саме. Бо в кожного з нас є своє місто, якому за нас не спиться ночами.

Канівські апострофи. Вступ.

Час плине. Щось втрачається, щось знаходиться. Дуже хочу, щоб мої вірші не загубились у часі та всесвіті. Дуже хочу, щоб їх знаходили люди або навіть, щоб люди знаходили себе у моїх віршах. 

Сільське. Воскресіння.

Тепер я знаю-
Навіть лампадки чадять,
Дихають в душу чорною засторогою.
Вийди у поле,- веселі шпаки кричать,-
Побачиш там Бога.

Чистий четвер

В четвер він просто взяв та омив їй ноги.
Грішній жінці, що просто хотіла їсти.
Перший раз її зґвалтували у полі,
А потім, просто посеред міста.
Про що вона мріяла, до першого разу?
Вже й сама не згадає, таке бідося.
Плекала косу, не чекала зради,
а зараз вже й рада простоволоссю.
А зараз, просто, скорилась долі.
Священник, він же не буде брехати?-

Осокори

Коли зозуля почне рахувати зорі,
загублені чобітки та вітром розвіяні сльози,
по-над дорогою осокори,
стануть,
як апостоли на дорозі.

Чумацький шлях

коли люди будували капища
коли на вогонь одне одного зводили
коли малювали не бачених ними янголів
коли святих святими нарікали за згодою
били у бубна пили кров з шаманами
боялися блискавки та ходили на дощ молитися
бог лікуючи свої рани
інколи приходив на все це дивитися

Трисвяте

Засіяне дощем поле обов’язково вродить
обцілована ним жабка звичайно ж буде щаслива
вчорашні троянди ще трохи побудуть чаєм
життя воно там де ти його не шукаєш
а Бог зовсім не такій яким ти його бачиш.

Спасові яблука

У моєму Раю, будуть ґелготати гуси,
згортаючи шовкове небо,
лікуючи землю дощами .