Соняхи

Не кажи мені «горить сонце».
Не кажи оце «палає небо».
Не кажи «палахтять жовтогарячі соняхі»,
Чи «земля горить у нього під ногами».
Не треба!
Розумієш, не треба!
Бо я бачив, як горить сонце.
Бо я бачив, як палає небо.
Ніс на собі землю, що вже обгоріла.
Йшов по тій, що відхаркувалась вогнем.
Я бачив, як спалахнуло поле,
в один час, поглинувши хлопців,
24 –ту львів’ян бригаду,
яка співрання до пуття не прокинулась.
І їло, не вдавилось полум’я,
отих, описаних пензлями красенів,
жовтогарячих улюблених соняхів,
що ввібрали у собі сонце,
нашу кров та російські «ГРАДи».
Не кажи мені «горить сонце».
Я добряче обпік о нього руки.
Промовчу за зчорнілу душу.
Бо що то душа, яка вже не бачить Бога
ні на землі, ані на небі,
бо й землі та й неба не видно,
то в Зеленопіллі горить поле,
жовтогаряче поле луганських соняхів,
що ввібрали у собі сонце,
нашу кров та російські «ГРАДи».
А ще, не кажи мені ніколи про «братьев»,
Триколорних, російських, чемних,
ліберальних, емігрантів, побожних.
Навіть не кажи мені про їх вчених,
а тим паче, про їх інтелігенцію.
Бо це вони підпалили сонце.
Це вони підпалили землю.
Це вони вдарили з «ГРАДІВ»
по отих, описаних пензлями красенях,
з 24-тої львів’ян бригаді,
які горіли у луганському полі
разом з жовтогарячими соняхами,
що ввібрали у собі сонце,
нашу віру та російські «ГРАДи».