Я не хочу писати про те, що приніс чи не приніс Майдан нам, українцям. Це, на мою думку, не етично. Кожен йшов на нього зі своїми сподіваннями. Тож у кожного буде і своє відношення до наслідків. Та й впливи, тої чи іншої історичної події на країну, давати не нам. Лише нащадки, років через п’ятдесят, зможуть правильно, без емоційно виставити усі крапки, розставити усі коми, зібрати усі пазли, відтворити усю картину подій, встановити винних. Без змін залишаться лише імена Героїв. Сподіваюсь на це. Як сподіваюсь і на те, що нащадки, щеплені болючими серпасто-триколорними «методами впливу», не стануть переписувати історію в угоду політичних лобі. Але говорити з друзями хочеться. Саме зараз. І саме емоційно. Про сьогодення. Про те, що болить. Дає надію. Веде у бій. Тому я хочу сказати про інше. Можливо про своє, особисте. Маю ж право?!
Показ дописів із міткою Роздуми. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Роздуми. Показати всі дописи
21.11.16
01.03.16
Канів-Свердловськ (Довжанськ) єдине серце України
Тільки зараз, виплакав та прийнявши зміни, що відбулись у моєму житті, я впевнилась у тому, що не просто так опинилась у Каневі. На цій війні, все відбувалось якось "не просто так". Інколи мені, прагматику-матеріалісту, було важко сприймати те, що я бачила: молитовну магію, містику землі, послідовність та знаковість того, що відбувалось.Можливо я ще напишу про це.
Сьогодні, в перший день весни, я хочу написати про один з найважливіших днів, який я пережила тут у Каневі. Хоча, він такий же важливий, як усі ці дні, години мирного життя, які є в мене. І такій же важливий, як усі години війни, що я буду пам’ятати вічно.
Сьогодні, в перший день весни, я хочу написати про один з найважливіших днів, який я пережила тут у Каневі. Хоча, він такий же важливий, як усі ці дні, години мирного життя, які є в мене. І такій же важливий, як усі години війни, що я буду пам’ятати вічно.
22.01.16
Пам’яті Олекси Гірника або герої вмирають
І щось в мені таке велить
збіліти в гнів
до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Ліна КОСТЕНКО.
Я розумію, що не зможу жити
Сліпа, німа,
В своїм чужім краю
Де розмовляють українські діти
Та тою мовою, що ненависна Кобзарю.
Олена Степова.
Мені лячно. Дуже. І це не відлуння війни. Ні! Це інший страх. Чи той же? Багато думаю після війни, бо дуже хочу знайти відповідь на питання, що таке війна. Я, що пройшла через її пекло, досі не знаю, що таке війна?
збіліти в гнів
до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Ліна КОСТЕНКО.
Я розумію, що не зможу жити
Сліпа, німа,
В своїм чужім краю
Де розмовляють українські діти
Та тою мовою, що ненависна Кобзарю.
Олена Степова.
Мені лячно. Дуже. І це не відлуння війни. Ні! Це інший страх. Чи той же? Багато думаю після війни, бо дуже хочу знайти відповідь на питання, що таке війна. Я, що пройшла через її пекло, досі не знаю, що таке війна?
Підписатися на:
Дописи (Atom)