Канів-Свердловськ (Довжанськ) єдине серце України

Тільки зараз, виплакав та прийнявши зміни, що відбулись у моєму житті, я впевнилась у тому, що не просто так опинилась у Каневі. На цій війні, все відбувалось якось "не просто так". Інколи мені, прагматику-матеріалісту, було важко сприймати те, що я бачила: молитовну магію, містику землі, послідовність та знаковість того, що відбувалось.Можливо я ще напишу про це.
Сьогодні, в перший день весни, я хочу написати про один з найважливіших днів, який я пережила тут у Каневі. Хоча, він такий же важливий, як усі ці дні, години мирного життя, які є в мене. І такій же важливий, як усі години війни, що я буду пам’ятати вічно.


Я вже рік не чую пострілів та не бачу скаженого викревленого оскалу руського миру. Війна приходить до мене тільки зі снів, спогадів, листів та повідомлень моїх земляків, що продовжують в окупації, боротьбу за право Луганщини за життя в Україні.
Рік без війни, а я ще не можу надихатись тишею та миром. Потихеньку відкриваю себе Каневу, а Канів собі. Чим більше вкорінююсь, чим більше бачу села, людей, природу, вслухаюсь у мову, у відчуття, вдивляюсь у долі, тим більше чую, як в мудрій простоті та природній величі Канівської землі звучить, тремтить, болить якась дивна, все земна, все небесна молитва за Україну, за світ.
Це незримо, не звучно присутнє у повітрі, хвилях Дніпра, сріблястих вербових котиках, що промінчиками висвітлюють Канівські пагорби, в блакиті неба, в нічній тиші, і зірках, в пахотинні, що парує під весняним сонечком. Кожен подих землі, це «живи», «борись», «будь», «твори», «дбай», «народжуй», «захищай». Це чуєш, навіть, якщо не хочеш чути.
Кожен мирний день, що подарувала мені доля, я починаю новою молитвою: "Боже мій,дякую тобі за те, що ми тут. Боже мій, мати моя, Богородиця, покрий своїм омофором усіх, хто бореться за мир в Україні. Захисти та подаруй радість життя усім, хто дбає про мене та країну. Боже милосердний, захисти Україну та її народ!"
На зустрічі з Канівчанами та переселенцями з Луганщини, що осіли у Канівському районі, я, як завжди, почала з розповіді про своє місто,Свердловськ, який на цей час вже має свою історичну назву Довжанськ, Луганськой області.
- Свердловськ, Ровеньки, Луганщина,- тут же відгукнувся зал, хоча я ще навіть не назвала цих міст, -це ж наші рідні. Ми дуже добре знаємо ці місця. Там такі дітки, талановиті, усміхнені, творчі. У них така жага до свободи, до Тараса, до України!

Я зніяковіла. Хоча особливого здивування не було. Єдність! Єдине серце, єдиної країни, ось що я знайшла у Каневі, в перші ж години свого перебування. Звичайно Канів знав Свердловськ, Луганщину, Ровеньки, Слав,янськ, як тисячі міст та селищ України, а як же інакше. Інакше просто не могло бути!
- Кожного року ми на Канівщині зустрічали дітей з Луганщини. Дуже багато дітей приїжджало саме зі Свердловська та Ровеньків,- розповідала мені Голова Канівського відділення Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченко, Віра Носенко,- це переможці та учасники конкурсу «Іду з дитинства до Тараса». Вони читали біля могили Кобзаря свої вірші присвячені Україні, нашій землі, свободі, народові України та Тарасу. Боже, як вони його відчували! Незбагненно! І такі очі, які немов всмоктували усю цю Дніпровську безмежність. Ось вони нам розповідали про степи, про рідколісся, про шахти та терикони, про річку Айдар та Сіверський Донець, про степових кам’яних баб, які охороняють степи, ще з часів половців та сарматів, про писанки Луганщини, про вишиванки, про майстерність Слав,янських  гончарів, про Мілові гори. Яка ж гарна наша Україна, казали діти. І наша замурзана у вугіллі Луганщина, і п,янка від акацій Канівщина.
- Ми дуже переживали, коли почалась війна. Як там ці діти? Що з ними? Ми молимося за них,-вірував зал,-це наші рідні діточки, наша рідна земля.
Хто вам казав, що Україну колись ділили люди? Не вірте! Ніколи!
Її різали та шматували політики, в угоду своїм політичним силам, в угоду Росії, в угоду собі, створюючи місцеві, феодальні анклави. Але ж політики, зрадники, колабораціоністи, чи були вони людьми, знищуючи нашу Державу, руйнуючи наші міста, підприємства, села? Ні! Це вже оболонки, які втратили свою людську сутність.
Люди України ніколи не ділились між собою. Вони, люди, саджали городи та квіти, вишивали та народжували дітей, будували та намагались вижити. Вижити під тиском олігархів, партійних запроданців, що служили тільки  своєму пузотинню, кошелю  та унітазу.

Луганщина. На шахтах мого міста працювали вірмени, білоруси, грузини, молдавани, євреї, росіяни, казахи. Ніхто ніколи не говорив про різність, про мову, про зверхність одної нації над іншої. Мої сусіди, пригощали одне одного мацою та мамалигою, сибірськими пельменями та полтавськими галушками. І вірші, написані молдованином за батьками, але громадянином України, Іваном Доничем, моїм земляком, читали і російською, і українською, і з посмішкою, та якимось глибинним почуттям єднання, його мелодійну молдавську.
Тепличним господарством у моєму місті займались вихідці з Кореї та В’єтнаму. Бізнес з виготовлення речей з бавовни, отари, молочні та м,ясні продукти з баранини, це ассірійці, ічкерійці. Меблі та взуття,- це виготовляли вірмени, які осіли у Свердловську після трагедії у місті Спітак.
Кожен з них пишався тим, що він громадянин України. Саме так.  Бо тільки на нашій українській землі, вони знайшли повагу до праці, повагу до життя, повагу до людини. Це варто того, щоб цінити таку країну, сплачувати податки, відбудовувати, творити, дбати, захищати.

Українці-найщиріша нація, яка  зберегла у собі гідність спілкування, поваги до усього людства, ніколи не встановлюючи кордони між тими, хто мав її за Батьківщину. Україна  пригортала до себе, як мати.  
Хто руйнував це? Люди? Ні! Ті, хто знає, що війна, це гроші. Ті, хто знає, кордони, це гроші. Ті, хто знає, що роз’єднані народи, посіяна смута, ненависть та зневага, це ті ж кордони, та ж війна, ті ж гроші.
То зупинять такі пузатії війну на якій заробляють свої кроваві мільярди? Ні! Люди! Люди! Прокидаються люди. Стають до бою. Стають волонтерами. Гріють країну. Дбають за переселенців та бійців. Люди!
Ми переможемо у цій війні. На усіх її фронтах. Бо ми- люди! Бо ми-країна! Бо ми все зрозуміли! Ми побачили усі грані війни.
Дякую тобі, Канів, за наших маленьких Свердловчан, Ровенчан, Луганчан, яких ти напував свободою та жагою до життя. Я вірю, що це неможливо вирвати з пам’яті людини: ці Тарасові слова, ці кручі, ці небокраї, цей обрій, де зливаються в єдине ціле небо, хвилі та твоє серце. Луганщина, Канів молиться за тебе, слухай його молитву, живи!
На світлині, що подарувала мені разом зі своєю книжкою Віра Носенко, наші діти з Луганщини. Біля Тараса.