21.11.16

І нам далі йти. Між іншими. Між різними. Між світами. З Україною в серці!

Я не хочу писати про те, що приніс чи не приніс Майдан нам, українцям. Це, на мою думку, не етично. Кожен йшов на нього зі своїми сподіваннями. Тож у кожного буде і своє відношення до наслідків. Та й впливи, тої чи іншої історичної події на країну, давати не нам. Лише нащадки, років через п’ятдесят, зможуть правильно, без емоційно виставити усі крапки, розставити усі коми, зібрати усі пазли, відтворити усю картину подій, встановити винних. Без змін залишаться лише імена Героїв. Сподіваюсь на це. Як сподіваюсь і на те, що нащадки, щеплені болючими серпасто-триколорними «методами впливу», не стануть переписувати історію в угоду політичних лобі. Але говорити з друзями хочеться. Саме зараз. І саме емоційно. Про сьогодення. Про те, що болить. Дає надію. Веде у бій. Тому я хочу сказати про інше. Можливо про своє, особисте. Маю ж право?!

Ця війна навчила мене обережно відноситись до висловів «усім нам», або «ми усі». Ми різні. Настільки різні, що в цей день на Майдан йшли зі страху, з болю, з розпачу, з надією, зі сподіванням, з протесту, з гідності, з честі, з совісті, з цікавості, зі збентеженості. Кожен, хто йшов на Майдан ніс у собі своє. Кожен й шукає в цих подіях себе. Кожен й приміряє ці події до себе та по своєму.
Але Майдан безумовно змінив нас усіх. І поганих, і добрих, і найдобріших. Країну також. Майбутнє. Але важливіше, що Майдан змінив саме нас, людей. Я це відчула на собі, друзях. Без особистих змін не варто чекати зміни у державі. Як вони проходять і куди змінюють людину, це справа особиста.
Про те, ми,- не забуваємо того,- люди, є найбільша цінність та влада України. Тож зміни, котрі відбуваються в країні, це лише відголос того, що відбувається в нас самих. І в поганих, і найпоганих, і добрих, і найдобріших.
Зараз чую дорікання, що ці зміни розділили країну. Так! Це правда! Розподіл! Великий розподіл країни. Розподіл на Людей - Громадян, готових діяти, визначати, створювати, боронити та змінюватись. Громадян, готових до дій та протидії. Громадян, готових навчатись, робити висновки з помилок, але йти далі. Це рухома частина країни. Це штовхає країну вперед.
Але є ще й нерухома. Це люди, які вважають, що минуле, саме минуле, є найважливіше для них, тож і для країни. Ці люди, не відчувають себе громадянами, соромляться країни, навіть пишуть «в цій країні», тримаючи дистанцію між загальною бідою, надією, сподіванням та війною. Ці люди бачать країну лише, як маленьке угруповання владноможців. Ці люди, які не вважають себе одним цілим з країною та не готові нести тягар негараздів, навчатись, рухатись вперед разом. Може трошки скиглити. Може трошки чекати. Може трошки боятись. Може трошки зрадити. Може трошки бути осторонь. Може трошки загарбати з загарбником. Може трошки не вважати себе громадянином. 
Я саме від них багато чую про доцільність обережності, знаєте,-от, щоб гірше не було. А ще про «усе погано, усі погані, ми усе програли, раніше було»… !
Для мене дуже важливо бачити цей розділ, цей моральний кордон, і саме зараз, коли йде війна. Бо дуже страшно пізнавати людей вже у війну, в окупації. Я це знаю. А ще важливо, коли знаєш, тих, хто Людина-Країна, Людина-Місто, Людина-Плече, Людина-Стіна, Людина-Воїн, відчуваєш їх поруч, в тобі, в Україні, то це твої крила. Це та гідність і та свобода, за яку ти йдеш у бій. 
Це також важливо, як і бачити того, хто слабкішає, може зрадити, чи вже зрадив. Для мене це ще було й можливостю вижити. Бо бачити ворога, бачити загрозу, бачити початок хвороби, чи інформаційного отруєння, це передумова до виживання в окупації.
І саме тут я можу сказати "ми". Ні, ні, не усі ми. Не узагальнюючи. Я до друзів. Однодумців. До тих, хто сам для себе визначить чи він входить в це "ми". У кожного  ж своя правда та свобода. То варто її поважати.
Думаю, що як щоб ми не пройшли Майдан, ми б не були готові виграти війну.
Все інше, це просто праця. Так, праця над тим, щоб своїм прикладом зрушити з місця себе і тих, застряглих у часі. Неможливо викреслити їх з життя. Неможливо! Так сталось, що ми, різні, живемо в одній країні, місті, навіть у одній соцмережі. Ми живемо в Україні.
Ми дивні люди! Ми-українці! Мрійники. Романтики. Вояки. Саме з мрії та волі створено Січ. Саме з романтики та відваги створено Україну. І в нас усіх є щось таке, від чого заходиться серце. Тече по тобі теплим та п’янким, застилає очі сльозою. Любов! Ми не вміємо жити ворожнечею. Наше це сіяти, та кохати. А ще в нас є те, від чого у ворогів, загарбників та просто людей з душею в минулому часі, холодіє кров,- Свобода! Гідність! Розум! Воля! Наснага! Віра!
Так, ця війна, Майдан, наша боротьба за незалежність, яку Україна вела усі роки свого існування, це наше генетичне, споконвічне прагнення крил. І саме ця війна, Майдан довели багатьом, що ніколи, розумієте, ніколи, людина рабської натури, з душею в минулому часі, не зрозуміє нас, не зрозуміє це відчуття тріпотіння крил, єднання, свободи, дихання, польоту, віри, надії, любові, волі.
Майдан, це ще один кордон між минулим та майбутнім. Це крок у доросле життя. Зі зрадами, помилками, перемогами, вдосконаленням. Майдан, це ще один бій між минулим та майбутьнім. Майдан, це ще один політ душі. Майдан, це ще один блокпост на кордоні моралі. Це ще одна сторінка нашої віри. 
І для мене важливо, що через усі негаразди, три роки війни над ним, над нами, над Україною досі сяє прапор Гідності та Свободи. Ми не здали, не здались, нас не зламали. І особисто у мене є крила, друзі та однодумці, як живуть з Україною в серці.
І ми підтримаємо того, хто втомився, підхопимо того, хто впав, нал,ємо чаю тому, хто захворів, принесемо патрони туди, де вони закінчились, дамо приклад тому, хто загубився, ми, українці, люди, що мають Гідність та цінують Свободу. І мирне блакиньо-жовте, під час війни стає чорно-червоним, бо то наші гени, наша пам,ять, наші вої, наша боротьба і наш Майдан.
І нам далі йти. Між іншими. Між різними. Між світами. З Україною в серці!


 

Дописати коментар