22.01.16

Пам’яті Олекси Гірника або герої вмирають

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів
до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Ліна КОСТЕНКО.

Я розумію, що не зможу жити
Сліпа, німа,
В своїм чужім краю
Де розмовляють українські діти
Та тою мовою, що ненависна Кобзарю.
Олена Степова.

Мені лячно. Дуже. І це не відлуння війни. Ні! Це інший страх. Чи той же? Багато думаю після війни, бо дуже хочу знайти відповідь на питання, що таке війна. Я, що пройшла через її пекло, досі не знаю, що таке війна?
Воно муляє мені та лякає одночасно. Інколи здається, що моя провина у тому, що я не змогла побачити її тоді, раніше, коли був мир. І чи він був миром, той мир?
Але ж вона йшла ця клята війна. І вбивала, вбивала, вбивала. В голови- чужі думки та страхи. В історію- події. В громадян -зневагу. Ще вбивала пам’ять. Рід. Країну. Землю.
Стільки вбивств, що не вистачить сторінок жодної книги, щоб їх описати. 23 роки війни. Ні, більше? Сторіччя!
Що таке війна?
Смертельне харкання «ГРАДІв»? Стрекіт автоматів чи лай мінометів? Атака? Блокпости? «Іскандери», «Буратіно», «Тюльпани», Акації»? Мерзотне зловоння перегорілої солярки, а ще прискіпливий, липкий запах оцту, крові, пороху та страху. Так, це вона.
Що таке війна? Це допити, доноси тих, кого ти ще вчора вважав ріднею, друзями, сусідами. Це маленькі, чорні комахи, що повзають по білому снігу папера та складаються у божевільне «прошу расстрелять, как пособника Правого сектора». Це чорний, бездонний, як безодня, погляд працівника НКВД. І це також війна.
Що таке війна? Це коли людині байдуже на свою країну. Прийде добрий цар, чи гетьман та наведе лад, а я поки викину сміття у ліс, щоб не платити,-думає людина. Ну, відкрили копанку, піду попрацюю, а чого ж не працювати, і гроші, і горілка, землю, кажете вбивають, тю, це ж «обсчее», не моє,-каже людина,-хай, як буде. От наговорили. До біди. До війни.
Чому я шукаю відповідь на питання, що таке війна? Тому, що вона нескінченна. Тому, що так дивились у вічі Костенко, Симоненко, Стусу, ті, що тоді були НКВД. Зараз, через роки, так дивляться кати з «міністерства державної безпеки л-днр».
Що таке війна?
На це питання треба відповісти за будь яку ціну. Якщо знову мовчання, то герої вмирають. І не треба брехати людям, що це не так. Вони вмирають. Ми вбиваємо їх…

…О третій ночі 21 січня 1978-го 65-річний ­Олекса Гірник піднявся на Чернечу гору, до могили Тараса Шевченка. Тут, в серці України, у Каніві. Розкидав по снігу понад тисячу написаних від руки листівок. Одна з них: "Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна ­Соборна Українська ­Держава! Україна для українців!» Потім облився бензином, що приніс із собою, і викресав вогонь. Уже в полум'ї розпоров собі живіт господарським ­ножем.
Його знайшли вранці працівники музею. Про цей випадок КДБ заборонило говорити, мовляв, спалив себе психічно хворий чоловік. Майже усі листівки було знищено, бо починались вони словами Великого Кобзаря "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Скільки їх було, написаних потайки від родини у ночі ? Тільки в роки незалежності, після сповіді одного з міліціянтів, вдалось встановити, що Олекса написав вісім різних пачок листівок. Однак суть їх зводилась до одного: Любіть Україну, свою, рідну, вільну! УРСР не має право називатись державою, бо є залежною від Росії колонією, колонією рабів та третьосортної робочої сили, яку ненавидять та зневажають московські пани. В інших листівках йшлося про тотальну русифікацію та викачування матеріальних ресурсів з України. І головна теза,- подібна ситуація не може тривати вічно. ..
… Довгі роки на місці спалення не було пам’ятного знаку. Лише калина, що восени крапала на землю, червоними сльозами. Мовчання преси. Мовчання працівників музею. Байдужість поколінь.
Потім на місці страти з,явився маленький камінець, який знову ж таки, вже навіть за часи незалежності намагались прибрати. Лише у 2007 році, указом Президента України Віктора Ющенко Олексу Гірника було посмертно визнано Героєм України…

…21 січня 2016 року. Тиша. Тиша на Чернечій горі. Декілька десятків людей  людей, гомонять між собою. Тиша в інформаційному просторі України. Хто згадав? Президент? Уряд? Журналісти? Патріоти?
Ти помер, Олексо! Вічна пам’ять тобі, померлий герой.

...21 січня 2016 року. У Каніві кажуть: «Порошенко єдиний з Президентів України, який не приїхав до Тараса. Навіть клятий Януковищ був на Чернечій горі на другий день після інаугурації». А я питаю: «А депутати, майданівці, патріоти, хто був?». Не знають. Може, хто й був. Не знають люди. Та не треба гадати. Такі поважні відвідувачі приїжджають зі свитою. Чи свиткою? Чортовою свиткою, яка блищить отруйним золотом самолюбування.
Ти помер, Олексо! Вічна пам’ять тобі, померлий герой.

...21 січня 2016 року. В України вперше за 23 роки йде декомунізація. До Чернечої гори частину шляху треба їхати площею імені Олега Кошового. І будемо їздити. Ще довго. Усе життя. Бо герой Кошовий, виплеканий зі зрадника, комуністичною партією Радянського Союзу, не підлягає декомунізації. А вулиці в Україні «декомунізовують» іншими ж присвятами радянським письменникам, політикам часу УРСР, просто побутово-виробничими чи радянсько-історичними назвами, що більш схоже на русифікацію чи росієнізацію країни. По телебаченню та радіо співають російський шансон, російську попсу, люди вболівають за героїчних, високоморальних героїв російських телесеріалів, книжок. Руський мір крокує країною, окуповує, загарбує, вбиває. Війна!
Ти помер, Олексо! Вічна пам’ять тобі, померлий герой.

...21 січня 2016 року. Там, звідкіля я приїхала до Каніва, йде війна. Та сама клята війна, що вбила Стуса, Симоненка, Гірника, Небесню Сотню, Іл- 76, Героїв Зеленопілля, Іловайську, Дебальцево, ДАПу. Будете сперечатись? Гаразд. Це мої думки. Думки, маленької людини з Луганщини, що майже все життя розмовляла російською. Людини, яка чомусь з дитинства не прийняла ідею комунізму та радянщини. Людини, яка бачила, як українська Луганщина ставала страшним, злидарним, русифікованим регіоном. Навіть не регіоном, полігоном для утилізації непотребу, пиячок, злочинців, гнійником з морально спустошених людей, що потім, стали під знамена окупанта навіть не з патріотичного поклику, а за ціну ковбаси. Людини, яка стала свідком багатолітнього викачування українських ресурсів, захоронення відходів, утворення мертвих зон на колись квітучих заповідних степах. Людини, яка бачила, як чужа історія, підміняє нашу, українську. Людини, яка бачила, як літературно утворені, російськомовні герої, стають прикладом для молоді. Як ці герої мовою чужої країни звуть до бою за іншу країну. Як ці герої вчать поважати інший народ. І тепер там війна. І тепер там на Луганщині, твої вчорашні кати, твої кати, Олексо, захищают чи зачищають нашу землю. І знову плачуть калини. Кровавими сльозами на зчорнілий сніг.
Ти помер, Олексо! Вічна пам’ять тобі, померлий герой…

...Що таке війна? Загине країна, якщо не відповімо. Буде це лише моя провина? Провина маленької людини, що задає багато питань, чи наша, загальна?
На це питання треба відповісти за будь яку ціну. Якщо знову мовчання, то герої вмирають. І не треба брехати людям, що це не так. Вони вмирають. Ми вбиваємо їх…




Дописати коментар