13.11.17

Присвята кінороману Марії Старожицької "Котел"

Не проходь сьогодні крізь мене,-
Лячно!
Пейзажна алея втрачає героїв.
Янголятко з подушок пірнає у повінь.
Нас троє.
Троє,
що бачили – куля проходить навиліт,
сонце стікає в траву з тихим:
«Мамо пробачте!»
В Києві серпень чатує на осінь мрійливо
Небо дощаве над нами роззявило пащу.
Стій. Невбагненний, не пізнаний світу,
Ти бачиш?
Пейзажна алея втрачає, втрачає героїв.
Сонце скривавлене стомлено плине на Захід
Нас двоє.
І знаєш, нам знову у Всесвіті тісно
Один з нас пірне у задухливе соняхів море
Віддасть, як молитву відстріляну гільзу:
«Скажи їй,-попросить,- Я сонце над головою.
Скажи їй…
А треба? Може мовчати?
Ні! Просто віддай їй цю стріляну гільзу.
Вона зрозуміє, де треба шукати.
Почайна відправить за мене тризну».
Розбіглись. Стали дорогами долі
І кожна з них приведе на Хрещатик.
І та, що побачить його у зорях
Не зможе прощати.
Вона їх почує.
Вона їх побачить.
Вона зрозуміє.
Вона їх пробачить.
Вона їх пропустить скрізь місто, крізь себе.
Пейзажна алея. Вона йде до неба.
Пейзажна алея приймає паради.
Янголятко з подушок махає рукою
Скрипалька висвірлює серенади.
По даху цокають вистиглі зорі.
Літо, як повінь проходить скрізь Київ
А Київ марніє, а Київ малює мурали.
Ще трохи краси і вона не зомліє,
Фанфари!
Паради!
Ти третій по флангу у цьому строї
Йдуть. Відбиваючи шаг по бруківці
Герої!
А ми просто йдемо. Три кави на сходах.
Не треба казати нічого.
Проходять.
Крізь мене.
Крізь тебе.
Крізь місто дощаве,
Ті,хто на сходах, не вип,є той кави.
Я хвора. Я знаю.
Душа, як чорнило
І віршів не пише.
Тераса. Дощило.
Спить Київ, а друзі мене не залишать.
Я їм панна - коту зі соку невистиглих вишень.



Дописати коментар