18.06.17

Сільське. Воскресіння.

Тепер я знаю-
Навіть лампадки чадять,
Дихають в душу чорною засторогою.
Вийди у поле,- веселі шпаки кричать,-
Побачиш там Бога.
Ми співали йому,
Він посміхався, йшов далі,
А далі соловей та баби Наталі хата
Вона вчора жалилась-
Миші прогризли сандалії
Та руки тремтять, як його бураки сапати.
За нею, ще пять поколінь чи хат,
Вже скорилися долі,
Як-то кажуть, пішли до Бога.
Он він стоїть, живий,
Біля обійстя хат,
А той, хто казав – розіп’ят,
Той зовсім не знає Бога.
У нього талантів, наче вишень в саду,
У діда старого Миколи.
Йому вже під сотню,
він бачив не одну біду
його Воскресіння,
це діти, які йдуть у школу.
Байдуже, свої чи чужі,
Чи можуть взагалі бути чужими діти?
Вони народились, то буде жити село,
А хтось помре, від цього ж нікуди не дітись.
Життя, воно, як колесо на млині,
Черпає воду, рушачи зерна.
Чого ж ти завмерла,
Візьми, підійди, моли!
Скілько можна молити мальовані терна?
Інсталяція віри, ще той театр.
Згоріли офіри, прогірклі просфори,
Халамиди золоті блищать,
А він живий, дивись, підіймається в гору.
Там на горі, ще одна живе,
Молода вдова, звати Христя.
Її корова чомусь молоко не дає,
та ще й нитка перетерлась в намисті.
Вона плаче. Не хоче паски пекти,
Та й крашенок в неї не буде.
Вона не вірить в спасіння, бо не змогла спасти,
Того, кого вбили Йюди.
Часами на призьбі. У небо погляд.
Грім, як постріл її картає.
У неї ще вчора всього було вдосталь,
А зараз – все є, лише віри немає.
Її віра тепер череда намистин.
Кладовище. Могила. Маленький син.
Бачиш? Він просто її обійняв.
У лоба поцілував, підправив ворота.
Бог, знаєш, він дійсно смертю смерть поправ,
То тепер на землі в нього важка робота.
А люди грають в якійсь виставі.
Б’ють одне одного крашанками в лоба.
Хтось казав, що це його славить,
але він точно ніколи не взнавав Бога.




Дописати коментар