13.11.17

Канівські апострофи. Вступ.

Час плине. Щось втрачається, щось знаходиться. Дуже хочу, щоб мої вірші не загубились у часі та всесвіті. Дуже хочу, щоб їх знаходили люди або навіть, щоб люди знаходили себе у моїх віршах. 

В Канів я потрапила під час війни на Донбасі. Епопею «переселення» з Луганщини на Канівщину я описала у повісті «Про що мовчить стара верба»,яка народиться окремою сторінкою. Маю надію, що колись «Канівські апострофи» вийде паперовою книгою. А поки буду потихеньку заповнювати цю сторінку.
Канівщина стала ковчегом для моєї родини, хоч здебільшого писалось й про війну, але це просто кривавіли рани. Кожен  подих, кожен  ранок, кожен захід сонця на Канівщині, це зцілення. 
Піднявшись перший раз на Чернечу гору, після згарища війни та втрат я вдихнула волю, свободу та надію на життя. Тим й живу!
Я стояла неначе в полоні.
Майже вірила в реінкарнацію .
Мене брали в свої долоні
Чорні Канівські акації.
І зростали вони серед долі
Й шепотіли-годи скитатися!
Як апострофи мого болю,
Як апостоли моєї нації.
Дописати коментар