Час плине. Щось втрачається, щось знаходиться.
Дуже хочу, щоб мої вірші не загубились у часі та всесвіті. Дуже хочу, щоб їх
знаходили люди або навіть, щоб люди знаходили себе у моїх віршах.
В Канів я потрапила під час війни на Донбасі.
Епопею «переселення» з Луганщини на Канівщину я описала у повісті «Про що
мовчить стара верба»,яка народиться окремою сторінкою. Маю надію, що колись
«Канівські апострофи» вийде паперовою книгою. А поки буду потихеньку
заповнювати цю сторінку.
Канівщина стала ковчегом для моєї родини, хоч здебільшого писалось й про війну, але це просто кривавіли рани. Кожен подих, кожен ранок, кожен захід сонця на Канівщині, це зцілення.
Піднявшись перший раз на Чернечу гору, після згарища війни та втрат я вдихнула волю, свободу та надію на життя. Тим й живу!
Я стояла неначе в полоні.
Майже вірила в реінкарнацію .
Мене брали в свої долоні
Чорні Канівські акації.
І зростали вони серед долі
Й шепотіли-годи скитатися!
Як апострофи мого болю,
Як апостоли моєї нації.
Канівщина стала ковчегом для моєї родини, хоч здебільшого писалось й про війну, але це просто кривавіли рани. Кожен подих, кожен ранок, кожен захід сонця на Канівщині, це зцілення.
Піднявшись перший раз на Чернечу гору, після згарища війни та втрат я вдихнула волю, свободу та надію на життя. Тим й живу!
Я стояла неначе в полоні.
Майже вірила в реінкарнацію .
Мене брали в свої долоні
Чорні Канівські акації.
І зростали вони серед долі
Й шепотіли-годи скитатися!
Як апострофи мого болю,
Як апостоли моєї нації.
Немає коментарів:
Дописати коментар