загублені чобітки та вітром розвіяні сльози,
по-над дорогою осокори,
стануть,
як апостоли на дорозі. Старший з них, напевне, з ключами від раю,
з обличчям Петра на сріблястому листі,
буде стояти на самому краю
того перехрестя, що веде із міста.
щоб ті, хто залишив , коли поїхав,
там найсумніше, бо воно найдорожче,
стояв серед долі, наче під стріхою,
коли дощ вимолює йому прощення.
Коли зозуля почне рахувати
тріщинки в погляді та невеселі жарти,
нерозуміння або не вміння брехати,
родинні фото,
залишені десь у шафі,
з міста підуть глумливі шпаки та жабки,
вужі виповзуть тихо собі звиваючись
навіть гриби підуть,зібрав свої шапки
й торішнє листя, за осінь тримаючись.
А ще з міста підуть веселки веселі,
зависнуть хвилюючись над осокорами,
можливо їх чекають нові оселі,
можливо не буде там зрад та докори.
Можливо…
А зараз вони просто вузлик.
З болі, прощення та любові.
Згорнувся в клубочок маленький вужик.
Під осокором.
Коли зозуля почне рахувати
зради братів, та розбиті вікна,
мінометні обстріли, автомати,
черги з них, залпи,
на згарищі буйні квіти,
розпечене місто, зруйновані хати,
червоні цяточки на грудях,
вишиті рушники, на хрестах розіп’яті,
піде вдовицею серед люди,-
війна зупиниться й захлинеться.
Вдавиться Юдою не залишивши сина.
Дубу явір в гаю всміхнеться,
побачивши побратима.
Осокори зітхнуть та розправлять плечі.
Вони міцні ці дивні Атланти.
Дороги будуть рахувати втечі,
розбещених офіціантів.
Коли зозуля почне рахувати
дощі, що омили цю спалену землю.
До осокора підійде мати
посадить в землю з горіха зерня.
Земля народить з горіха сина,
а що ж землі у війну родити.
А потім підуть жінки з насінням.
А потім прийдуть за батьком діти…
Коли зозуля почне рахувати
нове століття, бо це вже чорне,
до осокора підійде мати,
зруба та кине, як дрова в горна.
Перекують жінки на орала
мечі з якими прийшли чужинці.
Зозуля змовкне.
Нарахувала.
Як роси згинуть в степах ординці!
Коли зозуля почне рахувати…
Немає коментарів:
Дописати коментар