Пам,яті Громадянина та Поета, видатного Луганчанина Івана Низового.
Яка вона, справжня Луганщина? Це питання мені задавали не одного разу протягом цієї війни. Інколи здавалось, що люди відкривали для себе цілий світ, інший світ, який лежав десь далеко, поза межами України. Це було дивно. Як і те, що я бачила потребу в деяких громадянах України побачити у Луганщині щось погане, ганебне, бридке. Вони нагадували мені росіян, ті теж, дивлячись на Україну, так і вишукують, щось таке, щоб можна було скривити носика та сказати «фі, а у нас». Росіян я зрозуміла, громадян України, ні. Бо як можна шукати недоліки на тлі своєї Батьківщини?
Було дивно й те, що багато луганчан за ці роки війни відкрили собі Луганщину. Дивувались, як мало вони знали про свій край. Дивувались, як за роки росіянізації Луганщини майже зникла пам,ять про українськи звичаї, обряди, традиції, візерунки вишивки, плетіння дідухів, гончарство. Це здавалось неможливим. Як це? Як стільки років української незалежності і повністю знищений, обрусівший край.
Тому дуже важливо зараз говорити про справжню Луганщину. Без совєтщини, без радянщини, без кпрсєщини, росіянщини. Про її степи, річки, скелі, водойми, села, міста, національні пам,ятки української культури, історії, архітектури, природні, археологічні, мовні. А ще про її Людей, її Титанів, які тримали її, тендітну та боязливу на своїх руках. Бо саме в цьому є вона, наша східна зірка, східна українська брама.
Чи вистачить мені слів, я не знаю. Тому варто б було послухати розповіді тих, хто усе своє життя присвятив оспівуванню Луганської землі. І коли мене питають,-яка вона справжня Луганщина, я згадую її справжніх дітей, які навчили мене Любові.
Зі старшого покоління, це мудрість та виважене слово Івана Низового, Василя Голобородько, Володимира Просіна, Миколи Руденко, Надії та Івана Світличних, Івана Дзюби, Ганни Гайворонської та Антоніни Листопад, ніжність пензля Катерини Литивченко, а з молоді, поетично- художні відео-замальовки талановитого Дениса Кіркача, врівноважену політичність Валентина Торби, та художне слово Сергія Жадана.
Для багатьох українців стало відкриттям те, що в період з 50 по 80-ті роки на Донеттчині та Луганщині був великий дисидентський рух, який дав Україні надзвичайно потужну східну гілку борців-дисидентів.На Луганщині існував опір кпрєсщині, існував «Рух», «Просвіта», які виступали за популярізацію української мови, та посилення прав людини в Україні. Ці люди шанували не тільки свій край, та бачили його в складі України, цінували свободу, але й виступали проти того, щоб робочий клас був перетворений на знелюдянілих рабів. Права людини, то це збереження та цінування її свободи!
Нещодавно поздоровляла волонтерів Каніва словами мого незламного земляка Івана Низового, й почула здивування, коли люди відкривали для себе його поезію. І знову здивування й від біженців-луганчан.
Чого таки могутні вірші не друкують у пресі, не видають книжками, це слово Любові,- писали мені люди.
Перечитуючи рядки мудрості, яки були написані у різний час видатними мешканцями Луганщини, я знайшла для себе відповідь, чому їх життя, життєвий досвід, слово, мудрість, любов були зокриті від нас при їх житті, та до сі зокриті від нас після їх смерті. Чому такий остах перед їх словом!
Біографія!!!
Їх вистраждана біографія не можлива для росіянських пропагандистів. Бо тільки но прочитавши як жили дисиденти своєї країни в своїй країні, можна зрозуміти усе «братерство» та тернистий шлях України до своєї свободи.
«…Я прожив справді хороше, наповнене життя. Сказати про себе щось подібне зважиться далеко не кожен. Звісно, мене супроводжували невдачі та поразки, я зазнав немало розчарувань, пройшов через любов і ненависть. Не обходили мене й величезні трагедії: я зовсім не знаю свого батька, бо він пропав десь безвісти ще до мого народження, не пам’ятаю матері, бо на час її наглої смерті мав лише півтора року. Найобидніше те, що я не маю ні їхніх фотографій, ні їхніх могил! А ще я не маю на карті несправедливого (частіше він буває такий) світу ні тієї хати, де я народився, ні того хутірця, де пройшло моє дитинство. Натомість маю лише багату уяву та чіпку пам’ять…
…Мій рід за материнською лінією вигубили більшовики-комуністи. Діда мого Гната і бабу Уляну Великородів, які тяжкою працею на землі мали достатньо хліба й до хліба для себе і своїх вісьмох дітей, по-грабіжницьки розкуркулили, тож у трагічному тридцять третьому з голоду померли дід і шестеро хлопчиків (мої дядьки-діти!). Останнього мого дядька Івана Гнатовича Великорода, кавалериста, генерал Тимофій Шашло (українець!) кинув під німецькі танки в полі поблизу Штепівки. Маму Настю вбила глина, а по суті – колгоспна праця, наприкінці сорок третього року. Єдиним носієм прізвища Великород лишилася бабуся Уляна, але й вона померла (1970 року), тож помер увесь великий рід назавжди! А я та сестра Люда були вже Низовими, і батько наш Данило був партійцем, але це не вберегло його від трагічного кінця: десь пропав безвісти – ні могили, ні слави, ні допомоги дітям-сиротам з боку держави-молоха. Недолюблював я радянську владу до шаленства – і це завдяки бабусиним правдивим розповідям. І нинішню владу я не люблю, бо нема за що: вона розкуркулила по-своєму весь український, недомучений голодоморами і недобитий війнами, народ!»
(с) Іван Низовий, спогади....
....Тепер і я їх розумію. Біженка! Чи тільки ж но біженка?! Моя родина та родина чоловіка попали на Донбас після розкуркулювання, голодомору, вигнання з Черкащини, Полтавщини. Батько чоловіка народився на Сахаліні, бо саме туди було вислано його вагітну бабусю після розстрілу чоловіка-куркуля, який мав млин, лоша та дві корови. Моя бабуся розповідала мені рецепти, які дозволили її родині вижити у голодомор. Рецепти приготування щириці, їстівних корінців та трави.
Усе це є в біографіях українських письменників, дисидентів Луганщини. Єдиний біль, єдиний смуток, єдина боротьба, єдиний ворог, єдина любов до землі.
Тому, розповідь про українську справжню Луганщину, почну саме перед Різдвом, на свята, коли душа готова приймати проміння світла. Почну з Івана Низового, який у граніті зберігає нашу українську Луганщину десь там, на опаленому війною сході країни. Бо саме 3 січня 1942 року на Білопільщині народився – український поет, публіцист, журналіст і громадський діяч Іван Данилович Низовий.
«2017 рік є ювілейним – виповнюється 75 років від дня народження українського письменника.
Пройшовши ще в дитинстві випробування сирітством, голодомором, Іван Низовий назавжди полюбив рідну землю і присвятив себе боротьбі за українську Україну, і зокрема протягом останніх 45 років свого життя на Луганщині,-розповідає у своїх спогадах донька поета Леся Низова, біженка з Луганщини,- Поета вже шостий рік немає з нами, але він залишив по собі велику спадщину – близько семи тисяч творів (поезії, прози, творів для дітей), що в різні часи хоча й видавалися коштом нашої родини і небайдужих людей, але через малі тиражі й переслідування владою за проукраїнську позицію автора не потрапили до широкого кола читачів. Хоча й у Марківці на Сумщині з волі земляків письменника іменем Івана Низового названо одну з вулиць села, а в Сватовому на Луганщині відкрито меморіальну дошку, проте досі по смерті поета жодним чином на державному рівні не пошановано його пам'ять, не видано й не перевидано жодного твору. Дуже дякую й пишаюсь тим, що послідовне всебічне вивчення спадщини Івана Низового здійснюють: ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка» (як з української мови, так і літератури). Це викладачі, науковці і студенти: Т.П. Терновська, Т.С. Пінчук, І.О. Ніколаєнко, В. Шевцова, В. Дорохіна, О. Карташова, Т. Петрушина, О. Плужник, А. Манько, Л. Тарарива, В. Онуфрійчук, О. Кравчук; та Луганський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, зокрема В. Колодяжна, Ю. Мовмига та інші.
Дуже хочеться побачити і вулицю імені Івана Низового на Луганщині, а також у Білопіллі або Сумах,-ділиться думками та мріями Леся Низова,- На мою думку, у рамках декомунізації вулиць того ж міста Білопілля можна було б згадати і про свого земляка Івана Даниловича Низового-Великорода, який справді заслужив своїм життям, аби по смерті якась вуличка малої батьківщини нагадувала живим про їх рідного Поета, і заслужив істинно, а значить більше, ніж той чи інший уродженець РФ (парадокс!), нехай і талановитий та шанований нами, українцями… Я так вважаю. Тому й не перестаю з теплотою і вдячністю думати про односельців батька – громаду села Марківки Білопільського району, яка ще п*ять років тому за велінням серця, а не за вказівкою зверху назвала одну з вулиць Марківки його ім*ям. Дай, Боже, добра, процвітання й розвитку колисці дитинства Івана Низового!
Зрозуміло, мрію, аби твори Івана Низового увійшли до шкільних програм, програм ВНЗ, аби дитячі книжечки тата потрапили до книжкових магазинів, дитсадків тощо. Я переконана, держава має бути зацікавлена в патріотичному вихованні молоді, у дусі любові до рідного, поваги до своєї історії, своєї мови, на що й спрямовані твори Івана Низового. Саме тому я звернулася листами до конкретних керівників конкретних центральних і обласних установ щодо відзначення 75-річного ювілею Івана Низового за певними напрямками та щодо поширення його творчості загалом на майбутнє. Чекаю на відповідь. Поки прізвищ не називаю, а отже, на сьогодні на цьому ставлю крапку в своїх міркуваннях із зазначених питань».
Вірші Івана Низового можна знайти в інтернеті, на сторінці Лесі Низової, в соціальній мережі ФБ. Читаючи їх ви побачити Луганщину, Марківку, Слобожанщину, Сумщину, Україну. Вдихнути гіркий, полинний запах степів, відчути кислувато-солодкий, хрумкий аромат яблук Сватівщини, занурити руки у прохолоду Сіверського Донця та Деркулу, побачити крейдяні скелі, кам,яних баб, що охороняють кургани, доторкнутись до м,якої, сивої мудрості землі- ковила, ковтнути чабрецю, буркуну й запаморочившоюся головою впасти в обійми східної української красуні.
Луганщина, як сільська чаклунка, з волоссям, оповитим вербами та шавлією, назавжди ввійде в ваше серце.
Ось така вона, справжня Луганщина.
Яка вона, справжня Луганщина? Це питання мені задавали не одного разу протягом цієї війни. Інколи здавалось, що люди відкривали для себе цілий світ, інший світ, який лежав десь далеко, поза межами України. Це було дивно. Як і те, що я бачила потребу в деяких громадянах України побачити у Луганщині щось погане, ганебне, бридке. Вони нагадували мені росіян, ті теж, дивлячись на Україну, так і вишукують, щось таке, щоб можна було скривити носика та сказати «фі, а у нас». Росіян я зрозуміла, громадян України, ні. Бо як можна шукати недоліки на тлі своєї Батьківщини?
Було дивно й те, що багато луганчан за ці роки війни відкрили собі Луганщину. Дивувались, як мало вони знали про свій край. Дивувались, як за роки росіянізації Луганщини майже зникла пам,ять про українськи звичаї, обряди, традиції, візерунки вишивки, плетіння дідухів, гончарство. Це здавалось неможливим. Як це? Як стільки років української незалежності і повністю знищений, обрусівший край.
Тому дуже важливо зараз говорити про справжню Луганщину. Без совєтщини, без радянщини, без кпрсєщини, росіянщини. Про її степи, річки, скелі, водойми, села, міста, національні пам,ятки української культури, історії, архітектури, природні, археологічні, мовні. А ще про її Людей, її Титанів, які тримали її, тендітну та боязливу на своїх руках. Бо саме в цьому є вона, наша східна зірка, східна українська брама.
Чи вистачить мені слів, я не знаю. Тому варто б було послухати розповіді тих, хто усе своє життя присвятив оспівуванню Луганської землі. І коли мене питають,-яка вона справжня Луганщина, я згадую її справжніх дітей, які навчили мене Любові.
Зі старшого покоління, це мудрість та виважене слово Івана Низового, Василя Голобородько, Володимира Просіна, Миколи Руденко, Надії та Івана Світличних, Івана Дзюби, Ганни Гайворонської та Антоніни Листопад, ніжність пензля Катерини Литивченко, а з молоді, поетично- художні відео-замальовки талановитого Дениса Кіркача, врівноважену політичність Валентина Торби, та художне слово Сергія Жадана.
Для багатьох українців стало відкриттям те, що в період з 50 по 80-ті роки на Донеттчині та Луганщині був великий дисидентський рух, який дав Україні надзвичайно потужну східну гілку борців-дисидентів.На Луганщині існував опір кпрєсщині, існував «Рух», «Просвіта», які виступали за популярізацію української мови, та посилення прав людини в Україні. Ці люди шанували не тільки свій край, та бачили його в складі України, цінували свободу, але й виступали проти того, щоб робочий клас був перетворений на знелюдянілих рабів. Права людини, то це збереження та цінування її свободи!
Нещодавно поздоровляла волонтерів Каніва словами мого незламного земляка Івана Низового, й почула здивування, коли люди відкривали для себе його поезію. І знову здивування й від біженців-луганчан.
Чого таки могутні вірші не друкують у пресі, не видають книжками, це слово Любові,- писали мені люди.
Перечитуючи рядки мудрості, яки були написані у різний час видатними мешканцями Луганщини, я знайшла для себе відповідь, чому їх життя, життєвий досвід, слово, мудрість, любов були зокриті від нас при їх житті, та до сі зокриті від нас після їх смерті. Чому такий остах перед їх словом!
Біографія!!!
Їх вистраждана біографія не можлива для росіянських пропагандистів. Бо тільки но прочитавши як жили дисиденти своєї країни в своїй країні, можна зрозуміти усе «братерство» та тернистий шлях України до своєї свободи.
«…Я прожив справді хороше, наповнене життя. Сказати про себе щось подібне зважиться далеко не кожен. Звісно, мене супроводжували невдачі та поразки, я зазнав немало розчарувань, пройшов через любов і ненависть. Не обходили мене й величезні трагедії: я зовсім не знаю свого батька, бо він пропав десь безвісти ще до мого народження, не пам’ятаю матері, бо на час її наглої смерті мав лише півтора року. Найобидніше те, що я не маю ні їхніх фотографій, ні їхніх могил! А ще я не маю на карті несправедливого (частіше він буває такий) світу ні тієї хати, де я народився, ні того хутірця, де пройшло моє дитинство. Натомість маю лише багату уяву та чіпку пам’ять…
…Мій рід за материнською лінією вигубили більшовики-комуністи. Діда мого Гната і бабу Уляну Великородів, які тяжкою працею на землі мали достатньо хліба й до хліба для себе і своїх вісьмох дітей, по-грабіжницьки розкуркулили, тож у трагічному тридцять третьому з голоду померли дід і шестеро хлопчиків (мої дядьки-діти!). Останнього мого дядька Івана Гнатовича Великорода, кавалериста, генерал Тимофій Шашло (українець!) кинув під німецькі танки в полі поблизу Штепівки. Маму Настю вбила глина, а по суті – колгоспна праця, наприкінці сорок третього року. Єдиним носієм прізвища Великород лишилася бабуся Уляна, але й вона померла (1970 року), тож помер увесь великий рід назавжди! А я та сестра Люда були вже Низовими, і батько наш Данило був партійцем, але це не вберегло його від трагічного кінця: десь пропав безвісти – ні могили, ні слави, ні допомоги дітям-сиротам з боку держави-молоха. Недолюблював я радянську владу до шаленства – і це завдяки бабусиним правдивим розповідям. І нинішню владу я не люблю, бо нема за що: вона розкуркулила по-своєму весь український, недомучений голодоморами і недобитий війнами, народ!»
(с) Іван Низовий, спогади....
....Тепер і я їх розумію. Біженка! Чи тільки ж но біженка?! Моя родина та родина чоловіка попали на Донбас після розкуркулювання, голодомору, вигнання з Черкащини, Полтавщини. Батько чоловіка народився на Сахаліні, бо саме туди було вислано його вагітну бабусю після розстрілу чоловіка-куркуля, який мав млин, лоша та дві корови. Моя бабуся розповідала мені рецепти, які дозволили її родині вижити у голодомор. Рецепти приготування щириці, їстівних корінців та трави.
Усе це є в біографіях українських письменників, дисидентів Луганщини. Єдиний біль, єдиний смуток, єдина боротьба, єдиний ворог, єдина любов до землі.
Тому, розповідь про українську справжню Луганщину, почну саме перед Різдвом, на свята, коли душа готова приймати проміння світла. Почну з Івана Низового, який у граніті зберігає нашу українську Луганщину десь там, на опаленому війною сході країни. Бо саме 3 січня 1942 року на Білопільщині народився – український поет, публіцист, журналіст і громадський діяч Іван Данилович Низовий.
«2017 рік є ювілейним – виповнюється 75 років від дня народження українського письменника.
Пройшовши ще в дитинстві випробування сирітством, голодомором, Іван Низовий назавжди полюбив рідну землю і присвятив себе боротьбі за українську Україну, і зокрема протягом останніх 45 років свого життя на Луганщині,-розповідає у своїх спогадах донька поета Леся Низова, біженка з Луганщини,- Поета вже шостий рік немає з нами, але він залишив по собі велику спадщину – близько семи тисяч творів (поезії, прози, творів для дітей), що в різні часи хоча й видавалися коштом нашої родини і небайдужих людей, але через малі тиражі й переслідування владою за проукраїнську позицію автора не потрапили до широкого кола читачів. Хоча й у Марківці на Сумщині з волі земляків письменника іменем Івана Низового названо одну з вулиць села, а в Сватовому на Луганщині відкрито меморіальну дошку, проте досі по смерті поета жодним чином на державному рівні не пошановано його пам'ять, не видано й не перевидано жодного твору. Дуже дякую й пишаюсь тим, що послідовне всебічне вивчення спадщини Івана Низового здійснюють: ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка» (як з української мови, так і літератури). Це викладачі, науковці і студенти: Т.П. Терновська, Т.С. Пінчук, І.О. Ніколаєнко, В. Шевцова, В. Дорохіна, О. Карташова, Т. Петрушина, О. Плужник, А. Манько, Л. Тарарива, В. Онуфрійчук, О. Кравчук; та Луганський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, зокрема В. Колодяжна, Ю. Мовмига та інші.
Дуже хочеться побачити і вулицю імені Івана Низового на Луганщині, а також у Білопіллі або Сумах,-ділиться думками та мріями Леся Низова,- На мою думку, у рамках декомунізації вулиць того ж міста Білопілля можна було б згадати і про свого земляка Івана Даниловича Низового-Великорода, який справді заслужив своїм життям, аби по смерті якась вуличка малої батьківщини нагадувала живим про їх рідного Поета, і заслужив істинно, а значить більше, ніж той чи інший уродженець РФ (парадокс!), нехай і талановитий та шанований нами, українцями… Я так вважаю. Тому й не перестаю з теплотою і вдячністю думати про односельців батька – громаду села Марківки Білопільського району, яка ще п*ять років тому за велінням серця, а не за вказівкою зверху назвала одну з вулиць Марківки його ім*ям. Дай, Боже, добра, процвітання й розвитку колисці дитинства Івана Низового!
Зрозуміло, мрію, аби твори Івана Низового увійшли до шкільних програм, програм ВНЗ, аби дитячі книжечки тата потрапили до книжкових магазинів, дитсадків тощо. Я переконана, держава має бути зацікавлена в патріотичному вихованні молоді, у дусі любові до рідного, поваги до своєї історії, своєї мови, на що й спрямовані твори Івана Низового. Саме тому я звернулася листами до конкретних керівників конкретних центральних і обласних установ щодо відзначення 75-річного ювілею Івана Низового за певними напрямками та щодо поширення його творчості загалом на майбутнє. Чекаю на відповідь. Поки прізвищ не називаю, а отже, на сьогодні на цьому ставлю крапку в своїх міркуваннях із зазначених питань».
Вірші Івана Низового можна знайти в інтернеті, на сторінці Лесі Низової, в соціальній мережі ФБ. Читаючи їх ви побачити Луганщину, Марківку, Слобожанщину, Сумщину, Україну. Вдихнути гіркий, полинний запах степів, відчути кислувато-солодкий, хрумкий аромат яблук Сватівщини, занурити руки у прохолоду Сіверського Донця та Деркулу, побачити крейдяні скелі, кам,яних баб, що охороняють кургани, доторкнутись до м,якої, сивої мудрості землі- ковила, ковтнути чабрецю, буркуну й запаморочившоюся головою впасти в обійми східної української красуні.
Луганщина, як сільська чаклунка, з волоссям, оповитим вербами та шавлією, назавжди ввійде в ваше серце.
Ось така вона, справжня Луганщина.
Хуторяни втікали з села,
Селюки пропадали в місті.
Пересохли джерела.
Зела
Перев'яли.
Гаї троїсті
Отруїлись.
Одна лиш рута
На могилах,
І та – забута.
Та стежина, ущент розбита, –
Проскакали орди копита!
2003
Селюки пропадали в місті.
Пересохли джерела.
Зела
Перев'яли.
Гаї троїсті
Отруїлись.
Одна лиш рута
На могилах,
І та – забута.
Та стежина, ущент розбита, –
Проскакали орди копита!
2003
***
Колядує дитинство моє
під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки
господині, нуждою забідкані,
І виносять дитинству моєму
ще теплі гречані млинці.
А млинцям тим хотілося
схожими бути на місяця –
Кругловиді були, як і він,
але темні лицем...
(На млинці місяцеві
не скоро ще тісто заміситься,
і лиш син мій поласує жовтим,
як місяць, млинцем).
"Колядин, колядин... –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один..."
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома.
"Колядин, колядин..."
Поспішаю додому з гостинцями,
І нарешті пірнаю в глибокий і теплий замет...
Під заметом – землянка.
На стіні – паперові жар-птиці.
На ослоні – бабуся.
На покуті – батьків портрет.
1982
Колядує дитинство моє
під січневими вікнами.
Через кригу шибок
ледь просвічуються каганці.
І виходять на ґанки
господині, нуждою забідкані,
І виносять дитинству моєму
ще теплі гречані млинці.
А млинцям тим хотілося
схожими бути на місяця –
Кругловиді були, як і він,
але темні лицем...
(На млинці місяцеві
не скоро ще тісто заміситься,
і лиш син мій поласує жовтим,
як місяць, млинцем).
"Колядин, колядин... –
Чую з року того повоєнного –
Я у батька один..."
Але батька із фронту нема,
І бабуся в молитві поминає когось,
убієнного,
Щоби я не помітив,
поминає вночі, крадькома.
"Колядин, колядин..."
Поспішаю додому з гостинцями,
І нарешті пірнаю в глибокий і теплий замет...
Під заметом – землянка.
На стіні – паперові жар-птиці.
На ослоні – бабуся.
На покуті – батьків портрет.
1982
***
Не говоріть поетам, що вони
Бездарні. Говоріть – талановиті
По-своєму. Кому потрібні вбиті
Нізащо; за відсутності вини
Покарані?! Кожнісінької миті
Вони і так горять, несамовиті,
Мов копи житні в пеклищі війни,
Беззахисні, усім вітрам відкриті.
Не говоріть поетам, що вони
Бездарні. Говоріть – талановиті
По-своєму. Кому потрібні вбиті
Нізащо; за відсутності вини
Покарані?! Кожнісінької миті
Вони і так горять, несамовиті,
Мов копи житні в пеклищі війни,
Беззахисні, усім вітрам відкриті.
ОДА ЖІНЦІ
Красиво жінці з квітами, красиво!
І волосинка у косі не сива,
І смага не пекуча на устах,
І висота над нею, висота!
І ув очах її – небесна сила,
І усмішка – ясніша всіх звитяг,
Немов ніколи в Бога не просила
Послати смерть – та легшу, ніж життя.
Красиво жінці з квітами, красиво!
І волосинка у косі не сива,
І смага не пекуча на устах,
І висота над нею, висота!
І ув очах її – небесна сила,
І усмішка – ясніша всіх звитяг,
Немов ніколи в Бога не просила
Послати смерть – та легшу, ніж життя.
Красиво жінці в білому, красиво!
Немов ніколи інше й не носила,
Немов у світ прийшла якраз така.
Мов білогруда ластівка – рука…
Та ще в очах лукавить ворожинка,
Та іскра сміху – сонце у росі…
…Коли тебе така кохає жінка,
То ти, вважай, живеш на небесі.
Немов ніколи інше й не носила,
Немов у світ прийшла якраз така.
Мов білогруда ластівка – рука…
Та ще в очах лукавить ворожинка,
Та іскра сміху – сонце у росі…
…Коли тебе така кохає жінка,
То ти, вважай, живеш на небесі.
Красиво жінці в чорному, красиво!
Немов вона одвік не голосила,
Не падала на віко долілиць.
Лиш в пишних залах обраних столиць
Все пропливала в чорнім, пропливала,
Тобою вже намріяна колись –
Велично-недосяжно, ніби пава, –
Й ти не любив її, а лиш моливсь!
Немов вона одвік не голосила,
Не падала на віко долілиць.
Лиш в пишних залах обраних столиць
Все пропливала в чорнім, пропливала,
Тобою вже намріяна колись –
Велично-недосяжно, ніби пава, –
Й ти не любив її, а лиш моливсь!
Я ж пам’ятаю жінку у любові,
У любощах, у шалі, у розповні
Таких утіх, куди словами – зась!..
Вона небесним даром розлилась.
Не згадую ні квітів, ні убрання –
Нам одібрало голови і річ.
І стогне ніч од вечора до рання –
Усім життям не сплатиш за ту ніч…
У любощах, у шалі, у розповні
Таких утіх, куди словами – зась!..
Вона небесним даром розлилась.
Не згадую ні квітів, ні убрання –
Нам одібрало голови і річ.
І стогне ніч од вечора до рання –
Усім життям не сплатиш за ту ніч…
Красива жінка, Господи, красива!
І Ти мене судити не берись –
Лише за неї я Тобі моливсь.
2000-і
І Ти мене судити не берись –
Лише за неї я Тобі моливсь.
2000-і
Немає коментарів:
Дописати коментар