Це абсурд, але це є фактом. На жаль, про це не писали у пресі, не висвітлювали у ЗМІ. Тому для нас одна війна, просто перейшла в іншу. Тому ми більше відчували, розуміли, бачили на цій війні. Ми, це східняки-степняки з міста, що першим на Україні зустрічало сонечко. Ми, двомовні Українці, яких об’єднувало лише одне: бажання жити в соборній, вільній країні, на своїй, Богом даній землі.
Сьогодні я публікую сповідь земляка, свого вчителя та просто мужньої людини, яка все життя присвятила боротьбі на Україну на Україні. Це лист-заклик до боротьби було написано у часи надій, часи «помаранчової» революції, яку підтримали і у Свердловську. Ці спогади важливі. Вони дають розуміння, чому ж війна. Тому, що 23 роки нас готували до неї, тому, що 23 роки, ми, сліпі, не бачили окупації нашої країни. Ми з цим жили. Ми бачили біду. Події, що розгорнулись на Сході України у 2014 році були прогнозовані. Тому, що «Просвіта» на Сході, це була підпільна організація за часи незалежності України.
На цей час Олег Іванович з родиною, також покинули окуповані землі. Але те, що сьогодні Свердловськ палає на всю Україну антифашистськими, антиленерівськими написами, закликами до повстання проти російського агресора, проти влади бандитів, це і його заслуга. Бо вода, точить каміння, навіть антрацит. А вода правди, як джерело, знайде дорогу, та напоїть людей своєю силою свободи. І, дякую тобі, вчителю мій!
В МЕНЕ ІНШОЇ БАТЬКІВЩИНИ НЕМАЄ! 25.03.2005 р.
Упродовж 5 років Свердловське міське товариство української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта” мало своє приміщення в бюрі технічної інвентарізації, там таки працювала громадська читальня “Калина”. Вона нараховує понад 600 видань патріотичної, історичної, народознавчої та художньої літератури. Нею користувалися учні, студенти, просвітяни, пенсіонери шахтарського міста й району. При товаристві плідно працювали “Молода Просвіта” і дитячо-юнацьке товариство “Довжанці”. Займаючи державницькі патріотичні позиції, просвітяни проводили лекційну діяльність в учбових закладах, міські шахові турнири “З Шевченком у серці” та “пам’яті Героїв”, організовували зустрічі репресованих з молоддю. Багато наших молодопросвітян стали студентами Донецька, Луганська, Івано-Франківська, Харкова та інших міст.
Активність будь-якої громадської організації залежить від продуктивної співпраці з міською виконавчою владою. На жаль, останні три роки наші ініціятиви та звернення наштовхуються на стіну байдужості. Хоча на вигадані свята з феєрверками гроші та спонсори знаходяться. Це призвело до цілеспрямованого цькування членів “Просвіти”, розгулу шовінізму. Не виконується закон “Про мови”, відповідні постанови Кабміну та облдержадміністрації. В жалюгідному стані знаходиться українство, хоч за переписом 1989 року в місті й районі мешкало 62 тисячі українців – аборигенів провальських степів. На 14-му році Незалежності в місті немає жодної національної української школи. Поодинокі початкові українські класи створюють непевність у батьків – чи у своїй державі вони живуть і чи мають, згідно Конституції, кваліфіковано навчати своїх дітей рідною мовою в рідній школі? Міська газета “Заря Донбасса” друкується тільки “на русском языке”, чим висловлює неповагу влади до українців, котрі “поймут, разберутся”. Місцеві “нові українці” до проблем відродження та становлення державності української мови, а також розвитку патріотичної громадської організації теж байдужі.
Водночас знаходяться кошти на фінансування приміщення осередку донських козаків за рахунок міського бюджету. (проти цього ми неодноразово виступали, звертались до СБУ та прокуратури, але усе було марно-від О.С.)
Торік (стаття написана, як заклик та звіт роботи у 2005 році) на обласне свято Покрова та українського (!) козацтва дончакам був безкоштовно наданий автобус для поїздки до Луганська.
...18 вересня 2001 року, не звертаючи уваги на офіційний лист до міського голови про фінансову та моральну допомогу, керівник МБТІ за дві години зі щойно відремонтованого силами просвітян приміщення “Просвіту” силоміць виселив. За дві години осередок українців “переїхав” до приватного помешкання голови міської “Просвіти”. От вам і ... демократія! Коли ж Україною почнуть керувати українці-державники, а не зайди, котрим “швидкі” гроші застеляють очі? Вони все своє життя жили без Бога в серці, без Душі.
...У дні національних свят я з радістю вдягаю вишиванку, оберіг мого роду. В скринях або сховках багатьох краян є такі самі сорочки, з любов’ю вишиті матерями та бабусями – родинні обереги. Але не носять... У нашому зденаціоналізованному місті прості люди мені частенько кажуть: “Їдь на свою Бандерщину! Навіщо ти лізеш до нас в наші Душі зі своєю хохлацькою мовою? Розмовляй, як усі”. Тобто на великому та могучому, та на ять.
А я не хочу!
Ми прагнемо до Європи. “Європейську хартію про розвиток мов” підписали, щоб “бідним” росіянам, котрі десятиліттями мешкають в Україні і не вивчили мови нашого народу, жилось краще, ніж у Росії. А в мене, в моєї дитини, іншої країни немає! Мені не потрібні закордони – хай собі живуть. Я серцем і душею Українець. Мені вистачає краси Провальского степу, рідного Полісся (я родом з Чернігівщини). Тут живуть мої рідні, знаходяться могили предків. Ніякі перевертні, байстрюки не зможуть знищити мій патріотизм і любов до рідної Нені. Не потрібні мені ні Париж, ні Тамбов. Як мені споглядати на згорьовану Україну, котрою керують посіпаки, безбатченки? Вони забули, що і їх народжували Українські матусі. Чистять наші Душі; наші паспорти, наші свідоцтва про народження, шлюб вже не мають графи “національність”. Я досі не отримав новий шовіністичний (“демократичний”) паспорт, хоча вже “остаточно” закінчився за рішенням наших державників термін дії “радянського”. Ще далекого 1992 року я звернув увагу наших депутатів з “Народної Ради” на недопустимість цього безнаціонального документа. Впродовж останніх років, як українець, просвітянин, націоналіст, живу практично без особистого документа. Виручає, та не дуже, редакційне посвідчення газети “Журавлик” (м. Харків) та особистий “таборовий” ідентифікаційний номер. Клерки з міськвиконкому пообіцяли заборонити мені отримувати пенсію, як злісному порушнику законів. Уважаю, що не я один такий “герой” на нашій не своїй землі Українській.
Кажуть, що треба піднімати економіку, а дитину – українську культуру – заштовхують в небуття. Проводять міські “свята” з вихолощенням духовності, національної самобутності, запрошують “смердючок”, проводять КВН-и з московським гумором і підстаркуватими ведучими. Скиглять, що “за СССР було краще”. Та всі знаємо, що імперія зла ніколи не відновиться! У нашій пам’яті безіменні могили героїв, закатованих, репресованих, інтернованих наших дідусів і бабусь. Це вони або загинули, або якимось чудом залишились живі. А Бог все бачить...
Досі не створено в областях “Книги пам’яті” полеглим та замордованим героям-упівцям, які загинули в лісових безіменних криївках, катівнях гестапо та НКВС, на безмежних просторах ГУЛАГу. Наші міста й містечка досі носять назви катів Українського народу, а на вулицях та майданах досі бовваніють пам’ятники нелюдям.
Наразі, 2005 року, маємо страшну статистику: кожен сьомий громадянин України (українець) заробляє кривавим потом шеляги по усьому світу в чужих країнах. Ці люди працюють заради своїх дітей, родин, незважаючи на безправність, на стан “білих рабів”, ізгоїв. Тільки українці вміють виживати в різні періоди геноцидів нашої Нації. Це відбувається і зараз, коли наші працьовиті селяни другий (!) рік поспіль отримують прекрасні врожаї, а ціни на харчі в рідній державі весь час безупинно повзуть тільки до гори! Це відбувається зараз в незалежній від українців Україні! Де трохи не кожен день щось святкують, відзначають, нагороджують шовінінстів і україножерів. А вечорами в казино та нічних борделях під “шансон” слухають пісні про північних бандитів (а може про себе), бухкають салютами – сльозами народними политими грошима. А наші “українські” телеканали неодноразово “крутять” “Брат-2” та інші чорносотенські фільми. А про Івана Мазепу або повстанців УПА, Романа Шухевича – зась! А визнати на державному рівні УПА? Чи ці старенькі повинні самі за себе слово промовляти? Сором вам, шановні та не дуже, народні обранці-демократи. Доки все це буде відбуватись? Коли вже ви закінчите губитись, а почнете ухвалювати дійсно точні демократичні закони на захист молоді, молодої породіллі (матері), національної культури, рідної мови, книговидання тощо. Коли вчителі почнуть отримувати достойну пенсію як державні службовці – тобто 0,8-0,9 від тарифної ставки? Це вони єдині в державі сумлінно за гроші-сльози навчають і виховують наше майбутнє – дітей, тобто виконують державне замовлення.
Ми всі бачимо, як поволі вмирає Душа нашого останнього Відродження – Української Українки. Для відновлення самоповаги, доброти потрібне єднання не словесне, не мітинґове, не проведення форумів, а – дієва допомога активним громадським осередкам “Просвіти”, українських козаків, окремим патріотам. Бо на майбутніх парляментських виборах не вистачить у нас активістів для проведення продуктивної передвиборчої кампанії, сил для остаточної перемоги над силами зла, корупції, зрадництва. Не все за гроші, але... 14 років ми вибираємо-обираємо, а віз державний, самостійницький і нині знаходиться в болоті.
Трохи не кожен день наші політичні лідери-демократи повторюють помилки 1917-1920 років. Коли вже ми разом відчуємо, що ми не зайди, що ми будуємо рідну хату, що це – наша рідна земля: Галичина і Полісся, Крим і Слобожанщина, Придніпров’я і Приазов’я. Ми – єдині! Єднає нас віра в Бога, мамина пісня, славна історія сонценосного народу. Пам’ятаймо Серцем і Душею своє коріння: Трипільску культуру, амазонок, антів, скіфів. Це все наша з вами історія, героїчне життя наших пращурів.
Люблю вас, українці, хуторяни, роз’єднані політичним різнобарв’ям, нашою байдужістю. Люблю вас різних, котрі 14 років відновлюєте українську державницьку політичну націю. Націю козаків, волелюбних людей. Чи гідні ми наших предків? Чи пам’ятаємо пророчі Шевченкові слова: “Кого, коли, за що?...” Ми повинні пам’ятати славні перемоги під Жовтими Водами, Конотопом, Москвою! Усі пам’ятаємо ми дні наших святих поразок – Полтаву, Базар, Крути, священні могили героїв, котрі загинули за Україну в Биківні, Сандормоху, Бабиному Яру (хоч останній все хоче привласнити одна нацменшина). Бо без пам’яті ми – охлос, безбатченки. Коли то ми відновимо в загальнонаціональному масштабі повагу пам’яті, самопошани, любові та гідности? Чи почнемо пишатись тим, що нас “північні старші брати” у різні часи називали мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями? Чи наркотики, розбещеність (невизначеність) почуттів і реклама катастроф, бандитизму та бездуховного сексу на багатьох телеканалах і надалі будуть виховувати наше саме дороге – молодь? Чи ми, як розумні батьки, по всій Україні заборонимо владі всіх рівнів розбещувати цвіт української нації – наших дітей, внуків і почнемо відновлювати доброту, любов до Матері, повагу до старших людей, історично притаманну Українському народу? Вже тисячі наших дівчат “працюють” повіями по усьому світу. Це наше з вами велике горе, біль і сум. Нація, котра забуває своє коріння, самоповагу, зникає з історії людства. Залишає по собі непевні дати свого існування. Київська Русь, Козацька держава, Українська Народна Республіка дають нам змогу відродитись духовно, переконатись в силах українського народу.
Інші нації, народності, котрі за роки російщення замешкали на Донбасі, в Криму, Слобожанщині повинні разом з нами відроджуватись, плекати свою культуру, збагачуючи надбання своїх рідких коренів і не записуватись поголовно “русскими”. Я вже не кажу, що українське сало штука дуже смачна, а ми – українці – щирі та доброзичливі господарі. Так навіщо наступати нам на горло? Ми повинні разом з любов’ю будувати спільну Українську державу, а не якесь аморфне “громадянське суспільство”. Ми – вдома! В нас іншої України немає! Мені гидко вважати себе, своїх дітей людьми другого ґатунку на рідній материнській землі. Чому я особисто повинен кожен день захищати себе, свою дитину, свою жінку? Чому в рідній Україні щоденно відчуваю себе посіпакою, скривдженим, не маю європейських прав на отримання на рідній мові освіти, преси, телевізії, тощо.
Я ще живий! Мої брати-українці завжди володіли принаймні двома мовами: на Правобережжі знали польську та рідну, на Лівобережжі – російську та рідну. Колонізатори за десятки років замешкання в Україні і навіть за останні 14 років псевдонезалежної Української держави не спромоглись пристойно вивчити мову аборигенів. Хіба що одну-дві пісні про вареники, Галю та самогон. І все. Досить! Вистачить!
Ми повинні бути свідомими людьми! Тобто любити рідну землю, не цуратись рідного слова, плекати народні звичаї та традиції, рідну віру в Бога! Ніколи не забувати, що золотавий Тризуб оберігає нас любов’ю до Матері, рідної мови, рідної держави!
Плекаю надію, що „помаранчеві” події дадуть змогу вирішити наші загальнонаціональні проблеми. З ними наша Українська Україна дійсно відродиться – економічно, політично, духовно. “І оживе добра слава, слава України!” Треба бути достойними господарями на рідній українській землі. “Ми є народ, якого правди сила ніким завойована ще не була”. Українці – ми одної крові!
Олег ОЛЕЩЕНКО
Голова Довжанського (Свердловського)
Товариства української мови імені Тараса Шевченка “Просвіта”
Луганська область, 25.03. 2005 року
фото сьогодення. протест проти окупації.
Немає коментарів:
Дописати коментар