Вчителю!

Я завжди уважно читаю коментарі друзів, відгуки, цікавлюсь їх сторінками, що читають, про що думають. Бо друзі- це вчителі. Вони, як саме життя вчать нас, навіть не підозрюючи про це. Вчинками, словами, посмішкою, надією, сльозами, спогадами, фотографіями, радістю, смутком…Інколи вони мовчать. То теж наука. Інколи лаються, ні, не з тобою, чи лають тебе, більше самі по собі, воюючи зі своїми вітряками. Я люблю своїх друзів, навіть тих, кого не бачила. За посмішку, за смішних котиків у стрічці новин, або найяскравішу веселку, або за вірші, в яких і твої відчуття світу. А ще люблю їх за молитву, тиху, шанобливу, безкрайню, мудру. Бо живу цією молитвою.
Якось я прочитавши коментар зайшла на сторінку одного з друзів. Якийсь смуток, тонкий, особистий був в його коментарі про Луганщину. Так може боліти, як що ти причетний до війни, чи цієї частки України. Але жодного натяку в біографії, чи посиланнях на Луганщину не було. А я не могла помилитись. Бо такий самий смуток був в моїх постах.
А ще, щось кольнуло, коли я побачила фото людини. Щось знайоме. Що? Я вдивлялась у фото на сторінці. Де ми бачились? Що в ньому знайомого?
Вуса! Я впізнала вуса і зморшки в куточку очей. Я десь їх бачила. Ці вуса, цей смуток, ці очі.
Кожного разу, коли я бачила його коментар, я заходила до нього на сторінку. Чомусь було тепло, від посмішки, від зморшок, від посивілого волосся. Тільки через де якийсь час я, знову зайшовши на сторінку, згадала цього чоловіка. І написала йому лист. Він відгукнувся. Я не помилилась…
…У далекому 1984 році, я навчалась у звичайній міській школі. Школа згадується мені, як тюрма, кімната жахів, електричний стілець, це був жах, постійне знущання над психікою, ломка людини, її особистості.
Я пам’ятаю, як мені поставили «двійку» за переклад на українську слова «часы». Я переклала, як «годинник», а вчителька, закреслила, та виправила на «будильник». Вчителька була дуже стара, хвора, постійно кричала на нас. До речі, чомусь усі вчителі, хто навчав мене, були дуже похилого віку. Молоді, приходили, та швидко йшли у відпустку по догляду за дитиною. І нас продовжували навчати…чи калічити. Може мені просто не пощастило, хто зна.
Одного разу, коли чергова вчителька з географії пішла у декрет, усі раділи, що знову не буде географії. Я, до речі, у школі була, така сіра мишка, з книжкою. Ні, не буквоїдка, скоріше «бібліоманка», бо читала будь що, що могла прочитати. Навіть «Капітал». Коли у нас не було уроку, то я просто сиділа за партою, та доставши книжку, щось читала. Так було і в той день. Але…після дзвоника до класу зайшов чоловік. Я пам’ятаю, як він пройшов біля мене, бо я сиділа в середньому ряді на першій парті. Став біля дошки і …посміхнувся. Це було так дивно і так вперше. Рідко хто з вчителів посміхався нам. Частіш за все, вони були пихаті, самовпевнені, якісь відсторонені, така недосяжна, але всемогутня влада над нами.
У чоловіка, який нам представився, як наш новий вчитель з географії були трошки стомлені очі, смішні вуса, як у козака у книжці, та вишита сорочка.
Він був якийсь…якийсь…рідний. Я погано бачила, а за окуляри дражнили, я намагалась розгледіти усіх хрестики на сорочці. Бабуся багато вишивала, я мала вишиті речі, але більше гладдю. Бабуся казала, що за вишивку гладдю, не будуть цькювати, а за вишивку хрестиком, можуть покарати. Я не розуміла чому. І тут вчитель, з вусами та в сорочці шитій хрестиком. Я не одразу навіть почула, що він розповідав, так була заклопотана вивчанням його обличчя, та сорочки. А коли почула…Зі школи я летіла до сільської бібліотеки, щоб взяти якомога більше книжок про світ. Світ, який виявився величезним, гарним, не страшним, світлим та дивним. Світ, що хотілось обійняти, зазирнути у кожну його шпаринку та любити. А ще, цей цікавий світ був поруч, бо вчитель розповідав про наш край, про степи, про крейдові скелі, про таємничі куточки України, заповідники, про початок видобутку вугілля і навіть про золотоносні копальні, що були розташовані на Луганщині.
На одне я одна не звернула увагу, що вчитель час від часу переходив на українську та викладав предмет українською. Мене виховувала україномовна бабуся, тому українська для мене була звичайним явищем.
На одному з уроків хлопці почали бешкетувати. Ні, це неможливо назвати бешкетуванням. Це було…цинічне ставлення до вчителя, ненависть, якийсь виклик. Щось страшне та незрозуміле для мене. Улюблений урок було зірвано. В вчитель просто пішов, мовчки, посміхаючись. Так повторювалось майже на кожному уроці. Я спитала у  хлопців, чому так.
Вони розповіли, що їх зібрав директор школи, та висловив прохання так себе вести, всіляко провокувати вчителя географії, щоб він пішов зі школи. Я знову спитала чому, адже він так цікаво розповідав, ставив гарні оцінки навіть тим, хто погано готувався.
«Он чужак и директор просил»- байдуже відповіли хлопці.
«От него хахлятиной несе, - сказала одна з улюбленець класу, Ірина, яка була дуже вродлива, тому мала вплив на хлопців з класу,- У меня освобождение от украинского, а он географию на украинском рассказывает, у меня голова болит».
Я тоді нічого не розуміла. Але вчитель пішов зі школи. Уроки стали сірими та одноманітними, і я знову втратила до них цікавість.
Тоді, будучі підлітком, я ще не розуміла, як це бути українцем в Україні, як це розмовляти українською у комуністичному анклаві Донбасу, як це бути дисидентом, чужаком, інакшим, якого цькують. Це розуміння прийшло після. Уроками життя.
Зараз цей вчитель мій друг у ФБ. Дякую долі, що маю нагоду спитати у нього поради, почути його уроки життя, розповісти про нього та сказати «Дякую тобі, Вчителю!».