Присвята В.Стусу

Ти винний, винний, винний, винний, винний!
В десятий раз у вироку. Як постріл!
А десь у Горлівці дощі.
Дощі полощуть твої степи,
що серце відігріли.
А ще бузок. Який же там бузок!
Ти цілував її чи гілку п’яну…

Не слухав вирок. А навіщо? Строк?!-
Душа ж вона не відає капканів.
Хоч це і смішно, «ворога» прощу.
Чи ворог я? Країні? Богу? Людям?
Мовчав й суддя, бо знав, що непідсудний,
Той, хто кохає світ, аж до дощу.
Судити за любов до яворів?
За плескіт завіршованого слова?
За степ? За терикони?За хрущів?
За сад вишневий чи за яблоновий?
За що судити, -мав би ти спитати.
Але ти знав, що вирок місяць повний.
Медведчукові знаки та печаті,-
Просякла зрадою вовчача та бавовна.
Хай, так! Прожити той етап.
Сибіру зорі, стиглі, мов, малина.
На стінах, на папері, на списах
Горять вірші, присвята Україні,
Як троєкраппя? Як пунктири? Батоги?-

Що б’ють по серці кожного Іуди.
І Колими холодніє сніги,
Твої розтрощать худорляві груди.
Ти мав за душу світ.А світ тремтів.
Байдужим був до вироку та строку.
До таборів. Наглядачів-вовків...
...За серце мав ти мову чорнооку…
Зреклися друзі. Всі вони в полоні.
Ідуть рабами, зв’язані доносом.
А десь у Рахнівці дощі.
Дощі полощуть
Твоій свободі   червоно-черні  грона.