Бузиновый царь

Кума звонила. Говорит, зимы боятся. Сильно. Лекарства в аптеке есть, но цены. Цены заоблачные. Никто их не контролирует. Как и качество. Где пакуют, кто изготавливает, из какого сырья, это большой вопрос.
Даю команду, - отставить панику. Вспомни, говорю, много мы с тобой лекарств аптечных покупали? Нет! А почему? Потому что у нас есть Бузиновый царь. А у Бузинового царя…
Заинтриговала? Садимся. Слушаем. Записываем.
Бузиновий цар.
Колись у сиву давнину, коли ще у лісах звірі вміли розмовляти, на самому високому лісовому пагорбу, на сонячній його стороні, жив Бузиновий цар. Гарний собою. Вправний. Ладний. Але одинак. Ніяк після смерті дружини не міг знайти собі відраду. Мав від Бога талант не тільки на вроду, але й на вдачу, та дуже гарно грав на сопілці. Як заграє бува сумну мелодію, то дощ набіжіть, бо у вітру сльози від того суму набігають. А як заграє веселу, то й свято у лісі. Хто танцює, хто стрибає, аж веселка над пагорбами сходить від його переспівів.
Але нікому Бузиновий цар не казав, що сопілка то не проста. Збирає вона по лісу та лузі новини, тай, повертаючись до господаря відлунням, розповідає йому, що, де, коли з ким сталось.А ще, вміє навівати оману, повторювати, як птах-пересмішник на усі лади, голоси, та звуки лісу.
Бузиновий цар рідко виходив з подвір’я свого замку. Тай у замок, що охоронявся кропив’яними ратниками, мало хто заходив. Але завжди знав, що відбувалось у лісі. Усім давав поради влучні. Звірі дивувались, який же розумний Бузиновий цар, та завжди йшли до нього за порадами.
І звичайно, як же без цього, була у Бузинового царя донька. Бузинова царівна. Гарна, як сонечко. Русява, сіроока. Тендітна, як усі царівни.
Бузиновий цар нікому не казав, але поради, за які його усі вихваляли, були не його, а доньчиними. Це вона, сором’язлива красуня несла у собі знання про силу квітів та трав, вітру та сонця, веселки та дощу, джерельної води та гарячого каміння. Коли вона йшла по лісу, то жодна звірина чи пташина не залишалась без її уваги. Того приголубить, тому на крило стати допоможе, до трав запашних дощику накличе, у лісі розбишаку вітрюгана приборкає, щоб дерева не гнув, не ламав.
А як заспіває царівна, то ліс оживає, зірки блищать яскравіше, води джерельні стають солодше. Схилиться бува царівна до ромашки чи фіалки лісової, посміється, чи пожуриться разом, та довірять їй свої секрети лікувальні трави, щоб зберігала їх, та допомагала земним мешканцям.
Йде царівна по болоту, аж бачить Аїр пожовк.
Ой, біда,-бідкається царівна,-братику Аїр, чого ж твоє листячко зажурилось, зажовкло, чого сльози гірки у болотну водичку крапають?
-Як мені не жовтіти,-зітхає Аїр,-як не журитись. Усі у пригоді, усі потрібні, а я стою, гіркий, болотний, тиною тхну, нікому у пригоді не станусь, усі стороною обходять.
-Як тобі не соромно,-сварить його царівна,- он, у хащі, сидить старий вовк, голодний, бо вполювати не може, язик гарячий вивалився, бо від засухи паща пересохла. Втратив він від років свій гострий зір, навіть до води дійти йому важко. Братик Аїр, ти пожовк, засумував, то й тебе вовк не впізнає, не може знайти твоє коріння лікувальне, щоб зір відновити. Ану-мо, заграй з вітерцем свою улюблену пісеньку, заберись сонця, вітру та води лікувальної, та зазеленій, розправ листячко, хай прийде до тебе хто з раною на оці, хто зір втративши, віднови, братику, вилікуй, дай подивитись на красу природи, на ясне сонечко та світлі зорі. Без тебе ж, братику, ні як.
І від тої похвали, від пестощів ніжної руки царівни, зеленіє Аїр, зве до себе усіх, кому допомога потрібна.
Йде далі царівна. Аж чує, зозуля плаче, зозулиць сумну свою пісню.
-Гей, сестричко, зозуленько, що трапилось, чого плачеш, сумно зозулин?
- Паночко, царівна, гарна наша королівно, не тужу, не плачу, а роблю своє діло. Напуваю сльозами зозулені черевички, що під березою розрослись. Пологи у олениці, тож, що швидше поповнення та безпечніше у породіллі відбулось, ось напуваю травичку, свої сумні зозулені черевички, силою своєю від Бога мені даною. Зараз олениця їх розжує, і біжи царівно пестити оленячу малечу. Ку-ку-ку-ку!
-Ти моя гарненька, дбайлива , моя пташко,- дякує їй царівно,-дякую за допомогу породіллі. Ой, -плескає в долоні царівна,- треба ж пана Іван-чая запросити, щоб молока у матері досталь було, та сил у малюка. Біжу, біжу,- махає зозулі на прощання.
А он на пагорбі осика. Труситься бідненька. Біжіть до неї царівна:
-Осичко, моя тендітна сестричко,- обіймає деревину,- як спалось, що снилось, що бачилось?
-Моя паночко-царівно, пестить її Осика по косах, - гарно спала, відпочивала, тільки почула, що у ховрашки застуда. Лежить бідна тваринка у норці, мабуть води холодної напилась. Болить горличко, жар сапає, піт стікає. От і переймаюсь. Хто ж допоможе, як не я, як не гілочка моя. Паночко-царівна, бузинова королівно, візьми мою гілочку, віднеси ховрашку. Хай посмокче, хай погризе, хай хвороба з горличка піде. Бо тільки моя гілочка ту ангіну переможе, та бідоласі допоможе.
Подякувала Бузинова царівна, взяла гілочку та побігла до ховрашки. По дорозі ще й до Матері –й –мачухи забігла, про хворобу ховрашки пожалилась, а та, душевна рослинки, листячком поділилась. Каже, чим сильніша застуда, тим більш лікування потребує. Тож, хай ховрашка і осикову гілочку погризе, і моє листячко поп’є і у листячку поспить, щоб жар збити.
Подякувала царівна, та побігла ховрашку лікувати.
Ось так і жили звірі у лісі. Під дбайливою опікою Бузинової царівни, яка знала усі секрети землі, неба, бо вміла любити, вміла дарувати. Серце вміла розкривати.
Якось гуляла царівна по лісу, та побачив її юнак, що жив у селі на краю житнього поля. Зустрілись вони поглядами, тай зарожевіла зоря, заспівали солов’ї та жайворонки, розкрились дзвіночки у полі, а ромашки кивали їм закоханим у слід, благословляючи красиву пару на кохання.
І все б було добре. І все було б ладно. Але довідався Бузиновий цар про кохання царівни. І не тільки про кохання, а й про намір створити родину, та піти жити до людей. Не хотів він відпускати царівну. І любив він доньку. І страшно йому було її від себе відпускати. Але страшніше за все було те, що не зможе він повагу у лісі тримати, бо хто ж йому поради буде радити, як що донька не будує жити у лісовому замку.
Довго думав Бузиновий цар.
Не пущу,піде. Не дам згоди, без згоди піде. За коханням піде через терні , через зірки, через вогонь та воду. Що ж робити?-думав Бузиновий цар. І вирішив. Заспіває у дудочку, заманить хлопця у хащу, заманить у топі болотні, зникне хлопець, посумує царівна, але буде у дома, при цареві та при лісу.
Так і зробив. Засміялось лісове відлуння голосом царівни, дражнячи та ведучи парубка у тину болотяну. І кричав йому братець Аір, і хапав за руки, і билась у паніці попереджаючи про небезпеку сестричка Осика, і плакала на весь ліс зозуленька, але не почув їх парубок, зачарований бузиновою сопілкою. Пішов у болото та загинув.
Довго шукала коханого царівна, плакала, стинала, як лебідка кличе коханого, вилась над землею. Але марно. Лягла на землю. Закрила очі.
-Сонце моє,- сказала царівна,-зорі мої, небо моє, земля –матінка. Чи живий, знайдіть. Чи мертвий, скажіть. Чи покинув, дайте щастя та волю. Чи сам в неволі, дайте допомогу.
Закрапав дощик. Зайшло сонечко. Зажурились трави, скидаючи роси, як сльози. Зупинилась земля. Зрозуміла царівна, що загинув коханий. Почула серед дерев, завіяний бузиновою оманливою сопілкою спів, що вів у болотні топі. Зажурилась. Пішла до батька. Бо зрозуміла, з відкіля не ждана, не гадана  біда прийшла.
-Чому, батечко-царю,-кинулась у ноги.
Пояснив їй цар, що не захотів він її у люди відпускати, щоб її талант, що Богом даний, силу землі, трав, рослин, дерев, квітів, неба, води, каміння відчувати тільки йому належав.
-Загине без тебе ліс, загинуть без ліків звірі, загіне без порад твоїх земля,- бідкався Бузиновий цар.
Засумувала царівна. Каже:
-Батьку, батьку. Що Богом дане, те в кулаці не втримаєш. Якщо Бог знання дав на розуміння природи та сили її, то для самої природи. А що таке природа, батьку?-плакала царівна,-то ти, то я, то кохання моє, то звірина у лісі, то пташина у небі, то жито у полі, то зірки біля місяця.
Кинулась вона бігти. Через ліс, поле, болото, чагарники. Бігла, бідна, поки не впала. Поки сили її не залишили. Поки земля її не заколисала. Впала у обійми матінки землі Бузинова царівна, та крикнула:
-Сонце моє! Небо моє! Земля моя! Трави мої! Води мої! Каміння моє! Вітрець мій! Я для всіх-всі для мене!
І гримкнула блискавка на усе небо. Ударилась об землю. І стала Бузинова царівна бузиновим кущем.
Летять пташки втомлені, знесилені, манить їх бузиновий кущ. Прохолоду дає, гілочки простягає, ягідки для сил лікувальні наливає.
Біжать звірі, і їх манить бузиновий кущ. І для них має солодкі ліки.
Йде мати з дитятком. Жатва у полі. Ан-но дитятко плаче. Ан-но дитятко хворіє. Манить Бузинова царівна матінку, дає їй свій захист, а дитині ліки. Йде від дитинки хвороба шлункова, набирає тіло вітамінів, в кров заліза та мінералів. Он у дитинки вже й щічки рожеві. Жар спав. Ангіна пропала. Співає, мати, сміється маля.
Стала Бузинова царівна не тільки частиною лісу, як батько прагнув, а залишилась частиною природи, як була. І таємниці лікарського рослинного світу, неба та землі розкаже Бузинова царівна. Як? А прийди у тінь її куща, напийся чаю з квітів бузинових, склади квіти у напірничок, разом з хмелем та чабрецем, липою та алтеєю, ромашкою та сокиркою, щоб сон дрімота прийшов, випий киселю бузинового, чи вареннячка поласуй. І відкриє тобі Бузинова царівна казковий світ природи. Бо природа, то є вона, то є ти, то є я.