07.08.15

Степанці. Черкащина. Лірика. Вірші

Коли вже сил не вистачає.
Із крил повисипалось пір’я
І німб, і дух, і серце загасає
Немов зоря. Сумна зоря вечірня.

І на устах не має вже  солоду.
Один полин. Хоча він  й не цвіте.
Закрию очі та піду до роду.
Бо у безрідних і життя не те.
Босоніж.
Босодуш.
Простоволоса.
Ламаючи і крила, і плече,
Прийду туди, де баба плете коси
Тим калачам, що у пічці пече.
Я буду там стоять.
Напевне мовчки.
То сама найгарячіша із молитв.
Коли слова духовного пророцтва
Течуть  й печуть. Бо так воно болить.
І  прийде вітерСльози позбирає,
Накине їх, як чотки на весну.
І пес чужий мене чомусь впізнає
І перестане вити на Луну.
А ми мовчим. Я й сонце, як жоржина.
Ще з нами небо. Сосни. Кропива.
Мовчали час. А може лишь хвилину.
До усвідомлення, я все ж таки, жива.
Коли вже сил в житті не вистачає.
Від зрад, від болю на душі   синці.
Є тільки сповідь, доля мого  краю.
Черкащина.
Мій прадід.
Степанці.

Немає коментарів: