Коли вже сил не вистачає.
Із крил повисипалось пір’я
І німб, і дух, і серце загасає
Немов зоря. Сумна зоря вечірня.
І на устах не має вже солоду.
Один полин.
Хоча він й не цвіте.
Закрию очі та піду до
роду.
Бо у безрідних і життя не те.
Босоніж.
Босодуш.
Простоволоса.
Ламаючи і крила, і плече,
Прийду туди, де баба плете коси
Тим калачам, що у
пічці пече.
Я буду там стоять.
Напевне мовчки.
То сама найгарячіша із молитв.
Коли слова духовного пророцтва
Течуть й печуть. Бо так воно болить.
І прийде вітер. Сльози позбирає,
Накине їх, як чотки
на весну.
І пес чужий мене чомусь впізнає
І
перестане вити на Луну.
А ми мовчим. Я й сонце, як жоржина.
Ще з нами небо. Сосни. Кропива.
Мовчали час. А може лишь хвилину.
До усвідомлення, я все ж таки,
жива.
Коли вже сил в житті не вистачає.
Від зрад, від болю
на душі синці.
Є
тільки сповідь, доля мого краю.
Черкащина.
Мій прадід.
Степанці.
Немає коментарів:
Дописати коментар