30.08.14

Пісня про любов до землі

Рідна земля має свою особливу пісню. Ось і лісочок, де живе наша пані Миша , також має свою пісеньку. Шумлять дерева, шепоче горобина, віє вітерець поміж гілок, дзвенить струмочок.
Тук-тук-тук,- відбиває свій такт дятел. Цвірінь-цвірінь-цвірінь,-пересвистуються синички,-і все це слова, куплети однієї пісні.
Навіть «фир-фир-фир» їжачка, та «ква-ква-ква» з болоту, це також ж цієї пісні.
Ось просинаються мишенята ранком, біжать на вулицу, «пік-пік-пік», і це також пісенька.
Усі у лісі одне одного знають, тож, прислухаючись розуміють, що кожен звук, це пісня цього лісу, галявини, струмочка, болотця біля струмка. Кожен голос різний, але звучить, як одне ціле в лісовому оркестрі.
Дуже подобається пані Мищі, ось так прислухатись, відчувати цю пісню, відчувати цю єдність з лісом, його мешканцями. Та й самій підспівувати.Бо, якщо звучить ця після-є життя.
Якось днями у лісове різноголосся вкрапилось, щось нове. Якийсь новий звук, нота, розмова. Хтось високо над лісом, співав, широко та голосно, але якось по іншому.
Дуже розхвилювалось лісове панство. Що це? Хто це? Чому він тут співає, та ще й не зрозумілу пісню, не зрозумілим звуком? Може новий мешканець? Та чи потрібен він тут? Чи на добро?
Почали виясняти, може це все ж таки, хтось із мешканців, просто талант новий відкрив. Усіх перепитали. Ні. Усі по своєму щебечуть, фиркають, шепочуть, дзюрчать, булькають, але звично. А цей хтось, аж шаленіє співом. А його ніхто не бачить.
Усіх підняли на дозор, і лісових, і болотних, і польових, і стежкових, і навіть крота дослухатись змусили.
Ніхто не бачить, а він співає. Вітер шумить верхівками дерев, бджоли гудуть над квітами у полі, жабки на болоті голосять, вовки завивають у хащах, метелики пурхають, а він над цим, невідомий, голосний, аж заходиться співом.
Добряче переполошились мешканці лісу. Спів - то гарний, але ж не зрозумілий. Он їжак фиркне, зрозуміло. Лисиця тявкне, також зрозуміло. Очерет затрищіть, зрозуміло. А це ні, тож лячно.
Пішли звірі до старого Лелеки, мовляв, розсуди, заспокой, щось це таке, що у нас , на нашій землі, а співає , хочь і натхненно, і не зрозуміло. Що з ним робити?
Лелека вислухав усіх та питає:
-А про що пісня ваша? Про що кожен з вас співає?
-Ми про болото, -квакнули жабки хором.
-А ми про хащу, місяць, вовченят,- відповили вовки.
-А ми про вітер, бо кохаємо його, він колихає нас, а ми йому співаємо,-прошепотіли дерева.
- А я про землю, що випустила мене з себе, про підземню річку, частиною якої я є, про дощі, що спадають з неба, та проходячі через землю, наповнюють річку й мене, про вас, звірів, що п,ють джерельну прохолоду та дякують мені -дзвенів струмок.
- Про сонце, вітер, квіти, мед, поля та степи,-чітко відрапортував загін бджіл.
- Я про колоски, що стигнуть, про ліщінку, про мишенят, про галявину, -тихенько сказала пані Миша.
Кожен зі звірів наввипередки розповідав, про що він співає, про свій звук у цьому хорі, пісні.
-Як це про що, -решт врешт знітились звірі,-про любов до землі співаємо де живемо, про мир навколо.
- А чи однаково ви розмовляєте, чи на одній мові-знову збентежив питанням, звірів Лелека.
-Ні,- відповіли звірі, кожен на своєму,-просто звикли одне до одного, ось і вже розуміємо, хто свірчіть, хто шепоче, хто гілкою хрустить, хто квакає, а хто цвірінькає.
- А чому ви вирішили, що цей хтось, загрозу вам несе, чи співає про щось погане,-запитав Лелека.
-Тому, що ми його не розуміємо і не бачимо, бо спів його голосний, але нам не відомий, -відповіли звірі.
Поважний та мудрий пан Лелека покликав збудника нервів, що вже тиждень своїм співом бентежив мешканців лісу. З неба злетіла маленька, сіренька пташина.
-Я Жайворонок,-привітався він чемно з населенням лісу, - живу чуть подалі від лісу, у полі та степах, літаю високо, тому мене й не видно, та й маленький я дуже,-засміявся Жайворнок,-але я живу тут, на цій землі, люблю як шумлять дерева, гудять бджоли над степом, колосится жито у полі, тож я також з цієї родини.
-А про що ти співаешь,- спитали його звіри, -ми не розуміємо твого співу, він не звичний для нас, тай у нас такий злагоджений спів, а ти мовляв, не дуже підходишь.
- Як про що, - здивувався жайворонок,- про небо, сине, як волошки у полі, безкрайне, чисте, як душа кожного з нас; про землю, теплу та запашну; про степи, де ковили, наче море, наче сиві хвилі колихаються; про терен, що квітне у низині, білим духманим туманом; про поле пшениці, що достигає, поручь з лісом та степом; про сонце, що гріє нашу землю; про дощ, що л,ється з хмаринки, щоб росла пшениця, та квітли степи різнобарв,ям; про райдугу, що дивує нас, після дощу своїм сяйвом; про ліс, що гудить, наче океан; про струмок, що народився під величезним могутнім дубом, а там, у далечені, влився у велику річку; про маки, що жевріють поміж зеленою травичкою; про метеликів, що пурхають над квітучим полем; про оленів, що пасуться на пагорбі; про білок, що граються на соснових гілках; про їжачка, що пирхає та біжіть полем. Я спиваю про те, що я дуже люблю, про нашу землю, про велику родину, що живе тут.
-Оце так, так,-приголомшливо видихнули звірі,-тобто ти співаешь про те, що й ми, але по своєму.
-Так,-промовив Жайворонок,- усі ми любимо свій дім, кожен з нас різний, у кожного своя пісня, своя мова, але, щоб почути, про що співає кожен з нас, не потрібно вчити саме його язик, потрібно пісню слухати сердцем. Коли сердце чує пісню, і розкривається для неї, коли душа лине разом з піснею, то про що така пісня,-про землю, любов, домівку, діточок.
-Тобто ми усі, співаємо пісню своєї любові до земли, то ми є одна родина-зраділи звірі.
-О, -промовив старий Лелека, - та нарешті ви зрозуміли це. Якщо слухати та поважати одне одного, дослухатись, то почуєшь, якщо навіть не зрозумілий язик у співака.
Зрадили звірі, що всі вони, хочь і різні, і розмовлять по іншому, але є однією родиною бо люблять ліс, і поле, і струмок, і дерева, тому і співають одну пісню.
І зранку, як тільки сонечко ледь зарожевіє обрій, усміхаючись кожному, хто прокидається зустрічаючи день, над лісом, полем, степом, рікою, долиною, полинами та курганами, пагорбами та низинами, скелями та прірвами полинула пісня.
То співали звірі, птахи, трави, вітер, дерева, струмок, річка, метелики , бджоли, велику, єдину пісню любові до своєї землі.
І десь у вишині, непомітний для всіх, пірнаючи у кожен звук, та підіймаючи цей звук від землі до самого неба, натхненно з,єднавшись з усім хором лився спів жайворонка.
І всі розуміли цю різноголосу пісню , і ті, хто у лісі, і ті, хто у полі. Бо коли співаєшь про любов до землі, то не важливо, якою мовою, язиком та цвіркотінням ти це робишь. Бо про любов до землі співають сердцем та душею. Навіть птахи та звірі.
***
А под эту сказку все притихли, задремали. Лежат головка к головке, обнялись, улыбаются. Родные такие, все. Мы , чтобы разместить детвору, разложили большой диван в доме. Так они и спали, как у нас говорят, покотом.
Савелий, правда, чуть приоткрыв глаза спросил:
-А я Кешу не понимаю, когда он поет, но я его люблю,- и сладко потянувшись, улыбаясь сквозь сон,-значит потом пойму.
Как же я хочу, чтобы мы все поняли друг друга, свою землю, и спели единую песню любви к ней. Может быть, вот они, выростут, и поймут: всех, кто говорит на разных языках, может быть, смогут всех объединить. Пусть никогда над нашей землей не гудят военные самолеты, не взрываются снаряды, пусть летит песня о любви к своей земле.
Вот мы живем в Украине, я на Донбассе, а кто-то на Волыни, на Львощине, Крыму, Житомирщине, Черкасщине, Днепропетровщине, Киевщине, разные такие, и говорим, кто на русском, кто на украинском, кто на смешанном, а любим мы свою Родину и поем о ней, с любовью, кто как может.
Дописати коментар