21.06.16

Лісова пісня

Колись у мене була мрія,- побачити ліс від часу, коли він прокидається, до його занурення у зимовий сон. Я виросла у степах. Я знаю, коли прокидається ховрашка, а коли жовтобрюхи та вужі починають свій весняний танок, граційно сплітаючись у кола, немов закріплюючи безкінечність життя та всесвіту. Я звикла до клекоту степних орлів-сарматів, шурхотіння ящірок по розпеченому камінню, та звабливого лоскотання, яким ковила, неначе мавки, заманюють у бузково-рожевій шавлієвий степ. У степах не має лісів. Тільки акації, скумпії, дуби та кленки з ясенами. Ліс був або штучний, або аж у Станиці Луганській,до якої треба була їхати далеченько.
Тому і мрія. Побачити, як він прокидається? Коли?.. А конвалії? Ні, я звичайно бачила конвалії, навіть вирощувала їх у дома. Але ж це не те. Ні. Конвалії повинні рости галявинами лісу, та гойдати краплини роси у своїх витончених чашах-квіточках.
А суниці? Папороть? Тремкі осики та тендітні берези? Які вони навесні? Які влітку? Ох, скільки мріялось побачити.
І ось ліс поряд. Небо якось дивно відреагувало на мої мрії, та здійснило їх новим будинком у селі на Канівщині, куди ми втекли від війни. Інколи мені здається, що я якось виконала свою кармічну програму покарань і всесвіт, сказав, досить з неї та подарував час для мрій.
Лісу тепер багато. Великий,-це сорок хвилин машиною. Це лісництво та Національний заповідник. Середній,- п’ятнадцять хвилин їхати по селу та праворуч. Маленький,-просто вийди з дому, та йди через поле. Залишається тільки дивитись на світ серцем.

«Світ зі світла»

Навесні у лісі все бринить. Таке напруження, що можна батарейки заряджати. Від першого промінчика сонця до…От до коли, я ще не дізналась. Я ж тільки починаю вивчати лісовий світ.
У березні, ще сніг, а воно вже лізе, штовхається, бурмотить, скрегоче, дзвенить, дихає, показує чубчика, вусики, відкриває прогалинки та джерельця.
«Як самій, як самій, як самій»- переймається пташка, певно готуючись до будівництва гнізда.
«То ти де, то ти де»- шукає подругу якась самітна душа.
Навесні у лісі світло. Світла стільки, що воно ллється аж через край. Єднає небо та землю. І сніг не тане, ні. Стає світлом.
І це йде від землі, що дихає. Від туману, що огортає яри. Від дерев, що готуються прикрасити себе листям. Десь з глибини. З коріння. І дерева чарівні у очікуванні. І земля. Так виглядає тільки жінка, коли несе в собі життя.
Вона примружує очі, немов заглядає у глибинний світ, де з’єднавшись з матір,ю спіть її дитина, чекаючи на свій час. Від неї йдуть проміні бажання, любові, життя, майбутнього. І ти невільно милуєшся її величчю та таємницею. Посміхаєшся від незбагненного щастя, немов доторкнувшись до квітки Всесвіту.
Так і дерева. Чекають. Ще трошки тепла та сонця, і гілочки вибухнуть листям та квітами. Наповнять світ зеленим світлом. Скільки його, зеленого? Тендітно-зеленого, соковитого, ледь сіруватого, блискавично-смарагдового, чуттєвого, звабливого, спокійного, врівноваженого, чарівного? П’ятдесят відтінків сірого, кажете. Та що то за світ. Не вірю. Таких світів не буває. Сто відтінків світу. Зеленого світу весни.

«Велич лісу»
Лежати серед конвалій, це лежати у вічності. Я тихенько торкаюсь їх мармурових квітів. Так тихенько, що навіть не відчуваю їх. Так пестять дитину, вперше побачивши її у пологовому. Кінчиками пальців. Кінчиками душі.
Колись я була вражена вперше побачивши скульптуру «Мармурова вуаль». Вражена настільки, що не могла ні відвести погляд, ні перевести дух. Століття. Вічність. Любов. Велич. В одному погляді з під вуалі. У білому мармурі. Я тоді ще подумала, що це не мармур, ні. Не може з каміння бути витесано живе обличчя. Це просто конвалії. Саме з них Майстром було створено вічність.
Тендітна діва, на яку дбайливо накинуто цнотливу вуаль, стоїть у парку імені Айвазовського у Криму. Це там я її побачила вперше. До цього, звичайно, були фото. Неперевершені фото таких самих неперевершених фігур з мармуру. Але ж фотографія це не те. Я дивилась на неї, а бачила конвалії. Ніжні, витончені конвалії, що зростають на галявині в лісі. Я навіть чула їх пахощі. Я навіть бачила, як коливається мармурова вуаль, так само, майже непомітно, як коливаються конвалії від загравань лісового вітерцю.
Тому я не могла проґавити цвітіння конвалій. Як що небо дарує тобі час на виконання твоїх мрій, як можна цим не скористатись.
Весна. Ліс. Я, конвалії і дерева, що тримають небо. Ще хмаринки, але вони далеко. Вони, наче люди, заклопотано біжать у справах. Їм ніколи глянути на тишу. Ніколи пестити конвалії. Пити росу з їх витончених, шляхетних келихів. Милуватись їх мармуровою вуаллю.
Я лежу серед конвалій. Дивлюсь, як роса перетворюється на діаманти. Наді мною, як багато сторіч тому, грає арфа.
Це сонячний світ. У лісі завжди багато світла. Він бринить у повітрі, натягнувши свої струни через сосни, берези, дуби.
Саме так. Арфа. Тугенькі корсети, які перетягують дівочий стан, дбайливі, охайні зачіски панянок. Білі, немов лебедині руки, застиглі у реверансі. Мармур і арфа. Вони кружляють, беруть у полон. І зачаровують дівчат на мармурові конвалії даруючи вічність.

«Сенсей»
-Сенсей! Сенсей!
Кличе якась лісова красуня свого обранця. Вона не стогне, ні. Не благає. Так кличуть. Не вимагають підкори. Не вередують. Не нагадують про увагу до себе. Ні. Бо кохання цього не потребує. Кохання- це поклик життя. Це погляд рівної на рівного.
- Сенсей! Сенсей!
Лунає серед весняного лісу. Б,є у литаври молодим дубовим листям, дзвенить кришталевими сережками на берізках, гойдається на мережеві папороті та відгукується у твоїх скронях. Може це і є поклик природи? Чи поклик життя? Саме за цим линеш, плинеш, пливеш, щоб впасти у обійми, побачити зорі в коханих очах. Як важко дихати та як солодко від цього незбагненного співу:
- Сенсей! Сенсей!
Як вона це промовляє? Як співає? Як? Не словом, не звуком, душею. Це «сенсей» йде від самого серця, зривається на тебе пестячи кінчиками пальців чи крил, підіймає душу, манить та падає десь серед трав. І ти вже нічого не чуєш окрім:
- Сенсей! Сенсей!
Я мимоволі повторюю за нею. Шепочу оце незбагненне «сен». Воно виходить десь з сонячного сплетіння на подиху та падає назад до души щімким, гірким «сей». Вона дихає цим коханням. Воно пульсує в ній. Наповнює ліс. Мене. Незбагненним почуттям великої любові. Глибокої настільки, що ти вже не знаєш, може то ти сама кличеш свого коханого. Бо вже в тобі б,ється, вирує це звабливе дихання:
- Сенсей! Сенсей!
Де ж ти в біса дівся, Сенсей? Гуру чи вчитель, коханий чи звабник? На такий поклик треба бігти, летіти, забувши про все. Знести усі оті кучугури старих дерев, кущі, гілки, навіть сплутати сонячні промені, щоб не висвітлювали таємницю зустрічі. Як вона кличе. Як плине за своїм покликом. В ньому все: жага до життя, продовження роду, кохання, несамовитість, відданість, повага, ніжність, покора. За такий поклик можна ж Богу душу віддати. А він мовчить. А вона шукає.
- Сенсей! Сенсей!..

«Дякую»
Я не знаю, хто вигадав ліс, конвалії, зозулю або жабку. Я намагалась дізнатись про це. Ніхто не знає достовірно. Але я вдячна йому за них.
Я не знаю, хто вигадав степ, ковила, шавлію, чабрець та полин. Я намагалась дізнатись про це. Ніхто не знає достовірно. Але я вдячна йому за них.
Я не знаю, хто вигадав море. Тепле, лагідне, сурове, глибоке, бурхливе. А ще риб, китів, та велику смішну черепаху, яку я бачила лише по телевізору. Я намагалась дізнатись про це. Ніхто не знає достовірно. Але я вдячна йому за них.
Мені байдуже, який він на вигляд, як розмовляє, та як звуть його. Того, хто вигадав гори, лани та мого кота. Кожного з семи. Троянди у моєму саду. Жука-оленя, що гріється на сонці. Саме сонечко. Хмари. Дощ та веселку.
Я просто вдячна йому за них.
А ще за бабки, що миготять над річкою, за жовте латаття, за велику рибу, що впіймав мій друг Андрій, і за самого друга, за суниці на пагорбах, за сусідську корову Роксолану, за акації, за мед, за соняшникове поле…
Я ще забула про васильки, маки та нагідки, що прикрасили моє подвір,я.
Може той, хто вигадав цей світ потребує іншої подяки. Не такої довгої, як я написала? Але тоді він не дізнається, як я вдячна йому за високі, рожеві мальви біля паркану, що скоро розквітнуть.





Немає коментарів: