14.10.15

Молитва за землю. На Покрова Богородиця землю покрива

На Покрова Богородиця землю покрива,- казала моя бабуся.
Вона дуже любила це свято. Завжди щиро молилась біля домашніх ікон. А ось церкву не любила. Ми рідко туди ходили. Бабуся казала, що віра, це те, що в душі, а не в показній набожності, не в золотому вбранні та куплених свічках. А ще шуткувала, казала, що Бог та церква пішли різними шляхами, коли піп вступив у комсомол. Я тоді з цього нічого не розуміла.
Богородиця, як и Господь, нас звідусиль чує. Чим тихише навколо, тим більше зможеш сказати та почути. А що в церкві? Там тиші не ма. Баби чорнороті бубонять, кістки перемивають. Піп вказівки читає. Чи золото попа Богородицю тішить? Ні! Твої сльози, молитва та відкрита душа, ось що Богородицю раду, - вчила мене Лубинець Марія Свиридівна, неписьменна моя, бабуся, якої вже давно не має на землі, провела мене цій по війні, передавши колись усю пам’ять нашого роду.
Ось про що молитви? –питала вона себе та сама й відповідала,- Про душу, про збереження душі від спокуси, про охорону дому, різні потреби. Про все просимо Бога: то збережи, то подай, то знизпошли, то зверни, то охороняй. За себе просимо. А про світ не дбаємо. А чий світ? Божий! Хто світ створив? Кажуть, що Господь. А людину? Теж Господь. То людина за себе дбає, молить Творця, а світ за себе ж не може. Мовчазна земля, мовчить річечка, мовчить водичка, травичка, звірина. А якщо Бог створив усе це, увесь всесвіт, то все Боже та все Богове. Янголи, дитинко, є в кожного. І в троянди, і в соняшника, і в котика, і в курки, і в ластівки, і в песика, і в річки, і в землички. Тож хто, як не ми за землю подбає, Господа попросить, Богородицю змилустує? Ти любиш квіти, вони квітнуть, бо ти їх поливаєш. Так і небо, Богородиця, Господь , Янголи дбають про нас. Якщо кожен про кожного дбати буде, то буде Божим світ. Ось люди просять Господа за усі потреби, а ми попросимо за землю нашу, бо без землі не має людини. У землю людина спочиває, з землі їсть, на землі спить, земля її кормить, пити дає, гріє. А людина не бачить того. Плюне, сміття кине, згарище залишить, тай піде. За себе дбати, за себе молити. І залишиться земля без ласки, без світла, без молитви. Сумно їй. Сумна земля, сум людям дає. Нам сум не потрібен. Тож хай на Покрова Богородиця землю покрива,- казала бабуся, та ставала до молитви.
Я не дуже пам’ятаю усю молитву. «Отче наш» читали, «Богородиця радуйся», «Живі до помочі», «Вірую», але молились ще й іншою молитвою. За землю. За віру. За світ. На жаль, я не пам’ятаю цих слів.
Зараз дивлюсь на свою землю. На Луганщину. Моляться там люди. За все моляться: хто за війну, щоб перемогти, хто за те, що вижити на війні, хто за мир, хто за погибель ворога, хто за збереження себе, хто за майно, хто за чорне око, хто за гроші, хто за царя.
Про все попи кажуть: про політику, про гроші, про податки, про подання, про страх перед Господом, про гріхи…Про любов мочать.
Не хочу, про попівське. Не хочу, про мирське. Кожному по вірі та кожному по молитовному. За своє думаю.
Як ти там, моя земле? Як ти, моя рідненька? Мої степи, байраки, джерельце під кремезним дубом у Проваллі? Річечка моя, що біля скель Королівських, часом посічених, в’ється?
Стомлена ти, моя земле. Стомлена людьми, що б’ються та кров проливають. Стомлена мінами, що закопані в тобі та тяготять твої думи. Стомлена копанками, що роз,їдають твої груди, як рана. Стомлена сміттям, що скидають люди на тебе недбало. Стомлена люттю, ворожнечею, ненавистю, що наче гній з людських вуст ллється. Стомлена, понівечена, розірвана, вигоріла.
Лягай спати, рідненька. Спи! Відпочинь! Затамуй подих!
Вийду у поле, що поруч зі мною. Закрию свої очі, бо далеко я від тебе. Відкрию душу, бо як до Бога кликати з закритою. Покладу руки на землю, бо ж єдина. Тут, там, інде. Рідна. Українська. Тож тут скажу, там почують. Тут заплачу, там проллється сльоза. Тут впаду на груди, там зігріється степ, бо серце моє почує.
Як молитись за тебе, рідна моя, не знаю?! Просто прошу: «Мати Божа, Богородиця Світу, Покрий рідну землю, своїм омофором, омий її своїми сльозами, закрий, заколисуй,як колисала Святе дитинча, закриваючи від хулителів та гонителів».
Рідна моя, земле! Колисаю тебе, закриваю тебе, молю тебе «живи, будь». Бо без тебе, не має мене, не має нас, не має життя.
Кажуть люди на тебе «територія», «ресурс», «місце». То не люди. То прийди. Йдуть по життю, як перекоти-поле, без землі, без коріння. Хай йдуть! Кожному своє.
Б’ють тебе люди, плюють на тебе люди, смітять на тебе люди. Пробач їм. Бо не відають, що коять. Бо в душах у них ні віри, ні любові, ні землі, ні матері. Хай йдуть! Кожному своє.
Он стоять наші воїни, бо боронять тебе від ворога. А в полі стоять хлібороби, радіють з врожаю. А он йде отара, тобою вгодована. Біжить хлопча босе, козу додому жене. Дівчата йдуть, співають, радіють, вінки з квітів несуть. Косарі йдуть, трави духмяні вихваляють. Жінки біля городини, сяють, дбають. Діти на сонечку, у пісочку бавляться. Лісничий маленькі ялинки пестить. Олені у гаю пасуться. Метелики веселкою миготять. Ось твої діти. Ось твоя віра. Ось твоя надія. Ось твоя молитва. А ти їх. Бо що ми без землі?
Різні люди на землі живуть. Хороші, гарні, найгарніші. За кожного дбаєш. Кожному даєш. Від кусня хліба, до домовини. Все від тебе. Все до тебе повертає.
Як тебе молити? Як за тебе молитись? Як тебе боронити? Капають на землю мої сльози. То і є моя молитва за тебе.
  
Дописати коментар