06.08.15

Світлячки. Казка

Одного разу, коли вечори вже були прохолодними, а серпневі  зорі, спалахували та кроїли небо зорепадом, захворіло маленьке мишенятко. Що тільки не робила мати Миша, щоб допомогти дитині: і м,яким вільховим листям прикривала, і давала покуштувати насіннячко з нагідок, і чай зі споришу, м,яти та звіробою настоювала, однак, це не допомагало.
За порадою, стосовно ліків, звернулась схвильована мати Миша, до сусідки, поважної пані Білки:

-Що мені робити, -переймалась та плакала мати Миша,- нічогісінько не допомагає, лежить маленьке, стогне.
-  А жар у малого є, -спитала пані Білка.
-Та є. Аж горить бідненьке, невже застуда,- занепокоїлась мати Миша.
-Якщо є жар, тоді тобі треба дати малому настоянки з листя мати -мачухи,- сказала пані Білка,-та не тільки дати напитись, або з,їсти листячко, а й завернути мишенятко в нього, бо воно має чарівну силу. Одна сторона листячка, знімає жар, бо вона прохолодна, це мачуха, а  інша сторона  листя зігріває, вона м,якенька, ніжненька, це мати,- пояснила пані Білка.
-Ой, - схопилась за голову руками мати Миша,- а де ж я таке чарівне листячко знайду, я такого тут не бачила.
- Воно не далеко росте,- сказала пані Білка,-я тобі поясню. Ось дивись. Біжиш зараз до дубового гаю, що на пагорбі. А як добігла, то майже на місці, з пагорба спустишся, а там по низині, ростуть кущики мати-й-мачухи. Ранньої весни, туди навідаєшся, та заготуєш  квітів про запас, а зараз тільки листячко можна зібрати. Тож збирай, щоб на зиму вистачило.
Подякувала мати Миша, наказала дітям доглядати хворого братика, та й побігла до дубового гаю, щоб швиденько повернутись до темряви.
Але то воно з верху, з гілочок пані Білки вважається, що недалеко, а для маленьких ніжечок маленької Мишки, це занадто далеко. Довго бігла серед дерев мати Миша, аж поки задихалась. Перепочила, та знову побігла. До дубового гаю  дібралась вже за обідню пору. Сонце почало схилятись до обрію, клонитись втомлено, чекаючи хмаринку, щоб збити її , як подушечку, та покласти стомлену голівоньку відпочивати.
-Ай-яй-яй,- забідкалась мати Миша, -скоро стемніє, а я ще додому не повернулась. Це ж по темряві бігти доведеться. А ще й рослину шукати,- вжепереймалась вона.
Аж тут їй пощастило, і вона побачила мурашок, що  поспішали  до мурашника.
Вони дуже організовані і добре знають місцевість. Коли сонце сідає, то вони шикуються коло мурашника, перевіряють, чи бува  хто не заблукав, а потім зачиняють домівку до самого ранку.
Тож спиталась мати Миша у мурах, де тут росте цілюща рослина з незвичайною назвою, та м,яким листячком, та зраділа, що вже недалеко. 
 Оббігла пару кущів горобини, збігла з пагорбу , і ось вони, чарівні кущики. Дійсно , таке цікаве. З одного боку, з гори, блищить, холодне на дотик. А з низу, м,якє, наче пухом припало, тепленьке, аж хочеться притиснутись, немов до матусі.
Погладила пані Миша листячко, здивувалась. Ось чому така  назва. А дійсно, так, гарно. Тільки мати може бути такою теплою, та лагідною. Хоча, у неї, он, двое мишинят  чужих опинилось у родині, малесеньких, однак, вона їх любить, і її рідні мишенята їх прийняли за брата та сестричку, бавляться, останнім горішком діляться. Тож не завжди мачуха, може бути холодною та злою, -посміхнулась  у роздумах мати Миша.
Але роздивлятись та милуватись не було часу. Вона зірвала оберемок  листочків, щоб тільки донести, бо важкенькі та  побігла додому.
Але все ж таки не встигла, і тільки но вибігла з дубового гаю, як сонечко блимнуло, залишило на небі червону доріжку жаринок, і пішло спочивати. Надходили сутінки.
Але мати Миша не зупинялась, вона бігла і бігла. На небі спалахували зорі, перегукувались нічні птахи, повіяло прохолодою. Дерева у лісі  стали, як темні стовпи, а їх гілки ховали і зорі, і місяць.  І мати Миша збилась з доріжки. Вона бігала, метушилась, і ніяк не могла впізнати стежинку  яка вела до дому.
І ось, щось заблищало серед  гілок, якесь світло. Наче хмаринка, або ліхтарик. Хоча, ні, не ліхтарик, бо якось  ці цяточки танцювали у повітрі, розлітались, кружляли.
Може іскорки з вогнища,-подумала мати Миша. І побігла на світло, бо мала надію, спитати дорогу.
Але її чекало розчарування. Біля куща, літали  світлячки. Злітали, кружляли, збігались у хмаринку, коло, спалахували, нече іскорки, та знову починали свій танок. Така  собі напівнічна світлячкова варта.
-Шановне панство,-звернулась до них мати Миша,-я заблукала, а дома мене чекає хвора дитина, допоможіть мені знайти домівку, благаю,-заплакала вона.
Світлячки одразу злетілись до неї, заспокоюючи та обмірковуючи, як допомогти  знайти домівку у темряві. Вони почали розпитувати, які є орієнтири біля дому та як виглядає домівка.
Мати Миша   розповідала  світлячкам, що бачила по дорозі з дому, особливо згадала про високий кущ ліщини, у коріннях якого і була її домівка.
 -Так, -порадившись сказали світлячки-вартові,- ми усі  розділемося, та полетимо над полем, та коли хтось побачить куща ліщини, то посвітить тобі, і ти побіжиш на вогник. А ми будемо над кущем світити доти, поки тобе не побачимо біля домівки,-домовились.
-Так, -зраділа такій допомозі мати Миша,-але як я впізнаю, хто з вас знайшов домівку та світить саме мені, ви ж всі світлячки та світитесь.
-Не переймайся,- пригладивши вуса, сказав поважний пан Світляк,- ми будемо світити біля твого дому. Розумієш, рідного дому. А  світло  рідних вікон, тепла, любові, сердечок твоїх мишенят, що чекають на тебе,  надасть нашому світлу  особливості. Тільки рідна домівка може так чекати. Тільки світло рідних вікон, може бути таким яскравим. Ти одразу впізнаеш це  світло, навіть через наші ліхтарики.  
Тож  охоронці світлячки  розлетілись. Мати Миша вибігла на край поля та вдивлялась у небо, вкрите зорями, і вже розпач та сльози туманили її очі. Не могла вона вже відрізнити де зорі, а де світлячки у небі. Однак, що це?! Вона піднялась на лапки та придивилась. У темряві світились два ліхтарики, але якось незвично, яскраво. Так яскраво, що серце її прискорилось та заторохтіло, а хвиля тепла та ніжності   розігнала нічну прохолоду- там дім. Там домівка, її маленька нірка у корінні  горіха, її дітки. Вона відчула тепло землі біля дому, пахощі дзвоників, відчула, як впав горішок з ліщини, відчула, як не сплять та переживають маленькі мишенята. І зрозуміла, що бігти треба туди, бо це не світлячки світять, це світло її   дому.   
Вона бігла серед високої трави, що разу підіймаючись на лапках,  вдивляючись у рідне світло, аж поки на побачила куща ліщини, двох вартових-світлячків, що літали навколо нього, заграючи  з зорями. Домівка!
-Ну, добігла, аж запихалась,- спустився до неї пан Світляк,- все, заспокойся, ось твій горіховий кущ, а он вже неслух якийсь з нірки виглядає, чекаючи на тебе. Зрозуміла, що рідне світло завжди  інакше світить, а ми, світлячки, тільки передаємо його, від домівки до домівки, від зірок до землі. Кому коханням посвітимо. Кому теплом дому. Кому теплом душі рідної. Ось так і проводжаємо тих, хто заблукав. А ну хлопці, -підкрутивши вуса, дав команду пан Світляк,- далі руш.
Подякувала мати Миша, нічним вартовим  світла. Та пішла лікувати малого. Обернула його спочатку холодною стороною листя мати-й-мачухи, і спав жар за хвилину. А потім знову укутала мишенятко, вже іншою, теплою стороною та  напоїла його відваром чарівного листячка.
На ранок, мишенятко вже було веселе та здорове. Бо лікують  діток і чарівні трави, що наша земля нам на радість та здоров,я зростила, і шепотіння зірок, і любов  материнського серця, і тепло нашого дому, і , навіть, світлячки, що вказують  у ночі дорогу. Все це казкова сила нашої рідної землі, яка і наснагу дає, і хворобу забирає.
А світло рідної домівки, силу рідної землі, чи тепло рідної душі завжди можна відчути та побачити, навіть далеко-далеко, закривши очі, та відкрившисерце. Бо рідна домівка завжди в твоєму серці, де б ти не був. А її світ, світить тобі, через темряву та час, як світлячки серед зірок.  


***   Я закончила свой рассказ и смотрела на детвору. Мне нравится, что слушают вежливо, молча, не перебивая. Правда иногда спрашивают, как я все сказки помню наизусть. На Донбассе дети больше русскоязычные, а тут попробовала с ними на украинском, переживаю,что скажут.  
-                И я болел, а мама лечила меня чаем с травой. Это тоже волшебная трава была?-спросил притихший у меня на руках Савелий.
-                Конечно, вся травка лечебная, волшебная и  растет в нашей волшебной степи,-ответила я.
-                А если мама с работы будет идти и темно, и заблудится, ей светлячки будут светить?-неунимался Савелий
-        Будут. И ты будешь. Ты же маму ждешь, любишь, вот ты и есть светлячок. Мама твой свет увидит и придет за тобой,-успокаиваю.
-                А я не все поняла, ты почему на другом языке говорила,-спросила Аня.
-                Чего это на другом, -не унимался Савелий, -с нами Ирина Инадьевна так разговаривает в группе. Говорит, сидайте пан Савелий. Поняла. Я-пан. 
-                А что значит пан?-спросила Аня.
-                Самый важный в группе,- поважничал Сава.
-                А у нас так никого не называют,-загрустила Анюта.
-                А давай мы тебя будем называть, «шановна пані  Анно»,-предложила я. Всем понравилось. Анюта зарделась, смутилась, но осталась довольная.
-                Так, шановне панство, зараз будемо  пити чай з чарівного листячка, яке я назбирала у чарівному степу. Щоб ніхто не хворів, степи нам зростили шипшину (перевожу детям-шиповник), чабрець  (кричат, знаем-чебрец),  м,яту  (ура, знаем), материнку (ой, что это), та мати –й – мачуху (ух ты, а она правда растет, покажи).
Достаю из сумочки листочки  засушенные , показываю. Восторг, удивление, вот это, да, из сказки, настоящая. Старшие уже уволокли с полки энциклопедию трав, мои, как знатоки  в  зеленотравном деле, в центре  внимания, читают  лекцию. Мои девчонки травы с детства  знают. Травницы! Пьем чай с медом, наслаждаемся ароматом. Вкусно!
Жаль,  язык  родной земли дети не знают. Мои, вот, с детсада в украинской группе, классе, а другие родители стараются в русские классы отдавать, бояться языка земли родной, ведь здесь с детства внушают , что он нам чужой. Да, и что тут на Донбассе, украинский класс, одно название, все равно учителя   разговаривают и ведут предметы на русском. Только вот в последние лет шесть перемены начались. Перестают люди язык боятся, а для детей уже престижно знать украинский. Может и возродиться род, почувствует свет родной земли.

Но пока у  нас не принято   на украинском говорить. Вот, стараюсь  хоть о земле, доме на родном языке рассказывать. Слушают, переспрашивают, впитывают. 
Дописати коментар