Казка про єднання крил.

Осінь у лісі, де живе пані Миша з сімейством, це завжди  клопоти.  Щоб перезимувати  без загроз, зробити треба чи мало.  То ж усі разом беруться дозаготовляння  зерняток, ягідок, теплого моху, листячка, щоб малі не змерзли, готують лежаки, приводять до ладу будиночки. А  ще, осінь,  це прощання, та розлука з друзями, бо деякі звірі лягають у сплячку, а  птахи відлітають у вирій.

Мишенята дуже люблять шановного голову пташиного царства пана Лелеку. Бо він і мудрості навчає діточок, і бавить їх розповідями, і пожурить лагідно, коли малеча задиркується.

Пан Лелека веде до півдня пташину зграю , а коли повертається, усе літо, розповідає малечі, як зимувати лелеки, які країни бачили, як сумували за джерельцем, полем, житом, та добрими сусідами.

Дуже малеча переживає за птахів.  Ой, це ж так страшно летіти, високо, поміж дощовими хмарами   за обрій. Тут на високу гілочку заберешся, вітерець подує, і  лячно, гілочка хитається, земля мотляється, голова йде обертом. А вони у небі летять, поміж хмар. Такий це  страх!

У пташиних зграях є  маленькі першокрилки, що будуть робити свою першу подорож. Тож, кожен дарує  своєму другові   щось вкусненьке, та оберіг у подорож.

Мати Миша завжди готує оберіг і дорослим, і дітлахам, з казкового зілля, духм,яних травинок та квітів  рідної землі. Бо тривала подорож і знесилює, і повна пригод, тож усі рідні з лісу  дбають, щоб їх друзі повернулись додому неушкодженими.

Роблячі оберіг мати Миші завжди співає свої пісеньки, їй допомагають і сосни, і верби, і джерельце, і трави, і тоді, цей духм,яний мішечок, буде наповнювати у подорожі цілющою  силою, і давати сили повернутись  до рідної домівки.

Мишенята чіпляються  до матері, аж но розкажи, як це до вирію птахи летять, що це, де це, а як повертаються, чому разом, чом ключ пташиний.

Ох і малеча, усе знати хоче.

Дала мати Миша усім по торбинці, голки, що їжачок для праці залишив, та й домовилась з мишенятами, вона їм розповідь, а вони, допомагати будуть.

Ото ж бо усі принишкли, зайнялись роботою, а мати Миша почала оповідання:

« Зібрались якось восени птахи у пташину  зграю, щоб летіти до теплих країв. Обійняли друзів, та й полетіли.   Повів у дорогу  пташину зграю досвідчений та шановний пан Лелека. А летіти довго. Та ще  в  дорозі  треба  малечу підтримувати, бо ще на крило погано стали.  

Але не було злагоди у зграї. Постійно сварились  лелеки між собою. Тому доводилось ватажкові  повертатись до них, підлітати, щоб угамувати сварки, а ще й за малечою приглядати та  допомагати.

Тому, поки одні відпочивали на хмаринках, він робив коло, щоб заспокоїти галасливих. Поки інші з вітерцем грались та ковзали  на його хвилях, він знову ж таки, облітав зграю.

Летіли вони над величезним океаном. І ось розбурхалось небо, почалась гроза, завив вітер,  заблищали блискавки, а океан так лютував, наче звір дикий. Немає  сил у птахів, щоб далі летіти. Наказав пан Лелека спускатись на острівець до відпочинку.

Сильно на нього сварились  птахи, молвляв, що це не правильно, що вже  голодно, тож треба летіти, бо десь буде річка, щоб перепочити.

А коли ще й  їх обігнала інша пташина зграя, та полетіла без відпочинку, то й зовсім на пана Лелеку напали, що старий, не може зграю  утримати, рішення приймає обережні, та під загрозу птахів  покладає.

Але  пан Лелека був непорушний. Тож заночували вони  на острівці у бурхливому океані, щоб перечекати грозу. А гроза затяглась: і дує, і кружляє, і хвилями б,є негода. Щоб не здуло вітром малечу  розкрили  вони крила, та зчепившись пір,ям утворити щит для малих, щоб вони, як під стріхою  стояли у негоду.

Аж три голодні дні стояли лелеки   на маленькому острівці. Але всі вижили, хоча  й дуже були злі на голову  пташиної зграї.

А коли полетіли, то знову і образи, і приниження , і сварки виникали, і знову, і знову повертався та робив зайві круги шановний пан Лелека.

Підлітаючи до берега побачили вони  на хвилях, що вже мляво колихались після бурі, понівечені тіла лелек з іншого пташиного ключа, що полетів  без перепочинку. Не витримали птахи  бою з вітром та негодою  і  загинули в бурхливому океані.

Замовкли лелеки, замовкли крикуни та    верещаки, що усю дорогу докучали та паплюжили пана Лелеку. Зробили вигляд, що нічого не бачили. Але, хочь замовкли, і на  те  добре.

До землі залишилось  не багато, та  ось побачив молодий птах,  що стомився   пан Лелека. Летіти не може,  то туди його хильне, то сюди, то вже вітром на бік  зносить.

Коли птахи  сварились, то  щоб їх розборонити, ватажок повертався, робив  зайві круги над ключем пташиним, та й постійно до малечі придивлявся, дбав, повчав, показував, як на вітрі триматись, ото ж він зробив у тричі більше змахів крил, ніж інші. Тож не вистачало йому сил долетіти. Зграя  летіла, хочь і принишкло, але не помічаючи втрати сил ватажком.

Тоді  молодий лелека, різко кинувся в бік, випередив зграю, і підставив крило пану Лелеці,   якого він поважав. І повів того, до берегу, підтримуючи своїм крилом.

Соромно стало птахам. Злетілись до ватажка дорослі, підтримали, своїми крилами, взяли на себе, робили змахи і за його обвислі крила. Так і долетіли.

А на березі, усі знесли до ватажка свої торбинки з захисними  оберігами. І вдихнув пан Лелека духм,яне різнотрав,я, солодку силу землі рідної, зігріла земля його збезсилене тіло, вилікували його рідні трави. Він підвівся, заспівав пісню поваги  до землі.

І усі птахи, підспівували йому, радіючи, що живі, оспівуючи   єдність та дух пташиної зграї.

Жодного разу, після цієї подорожі не чутно в дорозі ні яких сварок, усі дбають одне про одного, а пильніше за все, за своїм мудрим ватажком. І кожного разу повертається пташина зграя до рідного джерельця, рідної річки та поля, ціла та неушкоджена, бо сила пташиної зграї у єднанні крил",- закінчила свою розповідь  пані Миша.

-Мамо, а ти та тато, також наші вожаки, нашої, мишачої  зграї,- спитали мишенята.

-Так, ми дорослі, тож відповідаємо за вас, любимо, оберігаємо,- посміхнулась мати Миша.

-А ми над морем не полетимо,- злякались малята.

-Ні, -заспокоїла мати Миша. - ми будемо зимувати у домівці, то ж татко носить дрова, укріплює домівку, зносить теплий пух та зимові припаси.

- Ми будемо вас слухатись,- обійняли одне одного та матусю мишенята,- і тебе, і татка, і пана Лелеку, коли повернеться, і допомагати, завжди будемо, завжди, бо ми одна родина.

В цей день, мишенята зробили багато оберегів, щоб усім вистачило, і таку силу любові вклали в них, що торбинки з запашними травами, аж світились.

***

Осень это плохо,-загрустили,- дождь будет и холодно. А война закончиться до осени,-спрашивают,-в подвалах будет холодно.

Ах, мои родные, если бы я знала, когда закончиться эта война. Если бы могла что-то сделать, чтобы она закончилась. Да что там закончилась. Я бы хотела, чтобы война не  начиналась. Но мне нечего им сказать. Они умнее и рассудительнее меня, эти дети –войны, ставшие взрослыми за одно лето.

- Война обязательно закончиться,-уверенно говорю им.

 - А ты всё равно  будешь нам сказки рассказывать,-жмутся ко мне,-даже без войны.

- Ну, конечно буду, мы их нарисуем, и книжку сделаем, чтобы вы с собой носили, как оберег.

-Ух ты,-радуются,- как у птиц,а разве книжка может быть оберегом.

- Оберегом может быть любой предмет, сделанный с любовью,-говорю я,-даже книжка, и даже сказка.

-Как веночек, - вспоминают предыдущее повествование.

-И веночек, и фотография семьи, и сказки, и чай, и мамины печенюшки, и даже сделанный мамой бутерброд, и ваши поделки маме на праздник. Всё, что  сделано с любовью всегда охраняет нас, дает   силы и здоровье,-смеюсь,-но вы хоть поняли, что нужно не скандалить, а быть одной стаей, семьёй, слушаться.

Смеются:

-Ага, опять слушаться. Это не честно.  У взрослых  никто не слушается. Ты им эту сказку почитай, чтобы слушались. Или их вожаку. Почему мы, дети, должны слушаться, а взрослые стреляют и не слушаются?

Хороший вопрос, а главное правильный. А, взрослые?