Ні старому, ні малому не раді.
Камуфльовані Діди Морози ведуть на плацу паради.
«Ать-два!»- командує генерал у папасі.
-Це наші?
-Ні, дитинко, це все ще не наші!
Наші прийдуть, то будуть світлі, як світло.
Стрункі, як тополі,
Як янголи будуть привітні.
Зупинять «ГРАДи», задують жерла «Акацій»…
-Ми будемо вдома? Не будемо мови стидатись?
А місто, його відбудують солдати?
- Напевно, вони ж бо не звикли стріляти.
Вони ж були вчора лікар, вчитель та вчений.
Прийшов «руський мир»,
Зробив з них героїв арени.
А з нас сіреньких, маленьких мишок.
Тихіше, дитинко, давай розмовляти тихіше.
Ти ж знаєш, за стінкою, там де сусіди,
Тепер «ополченці»,
Товчуться в квартирі діда.
Старого, того, що був щедрий на ласку,
Цукерки давав,
В неділю розказував казки.
Не має у нас діда…
-Поїхав?
-Так, люба, далеко!
Нехай його душу на крилах колишуть лелеки.
Спи, мила, нехай тобі сниться, щось гарне.
-Веселка?
-Так, весела веселка у травні.
-І мир, мамо, мир!
Хай мир мені швидше насниться,
його принесуть нам блакиньо-жовті жар-птиці,
веселі, з піснями,
з щедрівками, мамо, з козою,
з Різдвяною зіркою, що діти несуть над собою.
Пісні най лунають, у тому, у нашому мирі,
Наш кіт не загине, і дід знову вийде з квартири,
І більше не буде на вікнах отих перехрестів,
Й родзинки у тісті,
Мені посміхнуться похрестні,
Я більше не буду свої оченята ховати…
Мамо, а руськіе люди, вони позбирають гармати?...
Немає коментарів:
Дописати коментар