Чому цураємось ми пращурів своїх?
Чому не наливаємо їм келиха, сидячи біля багаття?
Хай ось так, з чарки у вогонь, летить, наче спалах зорі духмяне вино, з
вистиглого на степному повітрі винограду, чи настоянка на меду та
білій акації, а може гіркий, терпкий, як ніч, степовий коньяк,
витриманий у дубових діжках, настояний на полині, чабреці, девясилі,
петровому батозі, золототисячнику, смолоскипах царського скіпетру,
волошках та реп’яшку. Хай п’ють! Хай хміліють! А потім,
видихають туман, що стелиться між курганами, сповиваючи їх казковим
покривалом, ховаючи їх таємну зустріч зі скіфськими бабами. Хай знають,
хай відчувають пращури, отакі ми, козаки, не змінні та незламні,
закохані до нестями, з гарячими головами та глибокою, наче Чорне море
душею. А потім, лягаємо, на землю, біля багаття, біля теплого боку коня,
або лахматого дружбана-собацюри, на трави, на соковиті, духмяні,
прим,яті трави та слухаємо…
Небо, чорне, як очі вола. Зорі,
тремтять,як посмішка коханої. Цвіркуни, мов найкращий оркестр скрипалів
та бандуристів. І земля…
Земля дихає з тобою одним диханням.
Зітхає через твою недбалість або твої помилки. Огортає тебе своїми
чарами, захищаючи від хвороб. Дбає про тебе, народжуючи тобі врожаї.
Сповиває твое тіло, коли прийде час.
Шумить щось, кажеш у степу?!
Ні, брате, козаче, то не вітер. То пращури почали свою розповідь, про
долю твоєї землі, про твою долю. Слухай!
Немає коментарів:
Дописати коментар