Осінь у лісі, де живе пані Миша з сімейством, це завжди хлопоти. Щоб перезимувати без загроз, зробити треба чі мало. То ж усі разом беруться до заготовляння зерняток, ягідок, теплого моху, листячка, щоб малі не змерзли, готують ліжаки, приводять до ладу будиночки. А ще, осінь, це прощання, та розлука з друзями, бо деякі звірі лягають у сплячку, а птахи відлітають у вирій.
Мишенята дуже люблять шановного голову пташиного царства, пана Лелеку. Бо він і мудрості навчає діточок, і бавить їх розповідями, і пожурить лагідно, коли малеча задиркується.
Дуже малеча переживає за птахів. Ой, це ж так страшно летіти, високо, поміж дощовими хмарами та далеко, за обрій. Тут на високу гілочку заберешься, вітерец подує, і лячно, гілочка хитається, земля мотиляється, голова обертом. А вони у небі летять, поміж хмар. Такий, страх!
У пташиних зграях є маленькі першокрилки, що будуть робити свою першу подорож. Тож, кожен дарує своєму другові і наставу, і щось вкусненьке, та оберіг у подорож.
Мати Миша завжди готує обереги і дорослим, і дітлахам, з казкового зілля, духм,яних травинок та квітів рідної землі. Бо тривала подорож і знесилює, і повна пригод, тож усі рідні з лісу дбають, щоб їх друзі повернулись додому неушкодженими.
Роблячі оберіг мати Миши завжди співає свої пісеньки, їй допомогають і сосни, і верби, і джерельце, і трави, і тоді, цей духм,яний мішечок, буде наповнювати у подорожі цілющою силою, і давати сили повернутись до рідної домівки.
Мишенята ціпляються до матері, аж но розкажи, як це до вирію птахи летять, що це, де це, а як повертаються, чому разом, чом ключ пташиний. Ох і малеча, усе знати хоче.
Дала мати Миша усім по торбинці, голки, що їжачок для праці залишив, та й домовилась з мишенятами, вона їм розповідь, а вони, допомогу.
Ото ж бо усі принишкли, зайнялись роботою, а мати Миша почала оповідання:
« Зібрались якось в осени птахи у пташиний ключ, щоб летіти до теплих країв. Обійняли друзів, та й полетіли. Дорога далека, а у дорозі треба бути пильним, бо багато небезпеки. Повів у дорогу пташину зграю досвідчений та шановний пан Лелека.
Ось вони летят, довго вже. Усю дорогу треба малечу підтримувати, бо ще на крило погано стали. Допомогати відчувати повітряні потоки, підказувати, де відпочити на хмаринці, де віддатись вітру, щоб допомогав у дорозі, та й не забути потім подякувати йому за допомогу.
Але не було злагоди у зграї. Постійно сварились лелеки між собою. Тому доводилось ватажкові обертатись, повертатись до них, підлітати, щоб угамувати сварки, а щей за малечою приглянути, допомогти.
Тому, поки одні відпочивали на хмаринках, він робив коло, щоб заспокоїти галасливих. Поки інші з вітерцем грались та ковзали на його хвилях, він знову ж таки, облітав зграю.
Летіли вони над величезним океаном. І ось розбухалось небо, почалась гроза, завив вітер, вже не пограєшь, заблищали блискавки, а океан так лютував, наче звір дикий. Нестало сил птахам, щоб далі летіти, і тоді наказав пан Лелека спускатись на острівець до відпочинку.
Сильно на нього сварились птахи,молвляв, що це не правильно, що вже голодно, тож треба летіти, бо десь буде річка, щоб перепочити.
А коли ще й їх обігнала їнша пташина зграя, та полетіла без відпочинку, то й зовсім на пана Лелеку напати, що старий, не може зграю утримати, рішення приймає обережні, та під загрозу птахів покладає.
Але пан Лелека був непорушний. Тож заночували вони на острівці у бурхливому океані, щоб перечекати грозу. А гроза затяглась: і дує, і кружляє, і хвилями б,є негода. Щоб не здуло вітром малечу, наказав пан Лелека розкрити крила, та сцепившись пір,ям утворити щит для малих, щоб вони, як під стріхою з крил стояли у негоду.
Аж три дні голодні стояли лелеки, закриваючи малечу крилами на маленькому острівці, але всі вижили, щоча й дуже були злі на вожака пташиної зграї.
А коли полетіли, то знову і образи, і приниження , і сварки виникали, і знову, і знову повертався та робив зайві круги шановний пан Лелека.
Коли вже майже долітали до землі, і радувались, що ось бачать і зелену травичку, і річку, що в,ється у полі, побачили вони на хвилях, що вже мляво колихались після бурі, понівечені тіла лелек з іншого пташиного ключа, що полетів без перепочинку. Не витримали птахи бою з вітром та негодою і загинули в бурхливому океані.
Замовкли лелеки, замовкли крикуни та скандалісти, верещаки, що усю дорогу докучали та паплюжили пана Лелеку. Зробили вигляд, що нічого не бачили. Але, хочь замовкли, і на те добре.
Залишилось вже летіти до землі не багато, а ось побачив молодий птах, що перший раз у житті летів до теплої домівки, що стомився пан Лелека, то туди його хильне, то сюди, то вже вітром на бік зносить.
Адже поки усі сварились, щоб їх розборонити, ватажок повертався, робив зайві круги над ключем пташиним, та й постійно до малечі придивлявся, дбав, повчав, показував, як на вітрі триматись, ото ж він зробив у тричі більше змахів крил, ніж інші. Тож не вистачало йому сил долетіти. Але стая летіла, хочь і принишкло, але не помічаючи втрати ватажком сил.
Тож молодий лелека, різко кинувся в політ, випередив зграю, і підставив крило пану Лелеці, ватажку, якого він поважав. І повів того, до берегу, підтримуючи своїм крилом.
Соромно стало птахам. Злетілись до ватажка дорослі, підтримали, своїми крилами, взяли на себе, робили змахи і за його обвислі крила. Так і долетіли.
А на березі, усі знесли до ватажка свої торбинки з оберігами, відкрили їх, і вдихнув пан Лелека духм,яне різнотрав,я, солодку силу землі рідної, зігріла земля його обессилене тіло, вилікували його рідні трави, і він підвівся, заспівав пісню поваги, звертаючись до землі, що прийняла їх у свої обійми.
І усі птахи, підспівували йому, радіючи, що живі, оспівуючи єдність та дух пташиної зграї.
Жодного разу, після цієї подорожі не чутно в дорозі ні яких сварок, усі дбають одне про одного, а пильніше за все, за своїм мудрим ватажком. І кожного разу повертається пташина зграя до рідного джерельця, рідної річки та поля, ціла та неушкоджена, бо, сила пташиної зграї у єднанні крил".
Закінчила свою розповідь пані Миша.
-Мамо, а ти та тато, також наші вожаки, нашої, мишиної зграї,-спитали мишенята.
-Так, ми дорослі, тож відповідаємо за вас, любимо, оберігаємо,-посміхнулась мати Миша.
-А ми над морем не полетимо,-злякались малята.
-Ні, -заспокоїла мати Миша. - Ми будемо зимувати у домівці.
- Ми будемо вас слухатись,-обійняли одне одного та матусю мишенята,-і тебе, і татка, і пана Лелеку, коли повернеться, і допомогати, завжди, завжди, бо ми одна родина.
В цей день, мишенята зробили багато оберігів, щоб усім вистачило, і таку силу любові вклали в них, що торбинки з запашними травами, аж світились.
Немає коментарів:
Дописати коментар